Марина Ставнійчук: Соціальна держава: принцип чи декларація

Основний Закон починається з дефініції держави

На жаль, саме слово «соціальна» часто сприймається як декларація або красивий політичний епітет. Насправді ж йдеться про фундаментальний принцип організації влади який накладає на державу цілком конкретні обов'язки.

Соціальна держава - це не про розмір допомоги і не про кількість програм підтримки. Це про відповідальність держави перед людиною та про здатність гарантувати реалізацію її прав.

Саме тому я багато років послідовно наголошую: кожне право, закріплене на рівні Конституції, повинно бути гарантоване державою через систему законодавства та ефективні механізми його реалізації. Інакше право залишається лише красивою декларацією.

Проблема полягає в тому, що останніми роками ми дедалі частіше починаємо оцінювати державну політику за кількістю ухвалених рішень, а не за тим, як вони впливають на життя людей. З'являються нові програми, стратегії, концепції, дорожні карти. Але для громадянина головним є чи може він реально скористатися своїм правом?

Соціальна держава – це про якість життя, а не економію бюджетних коштів

Протягом 35 років в Україні  замість розвитку європейської держави загального добробуту відбувався поступовий демонтаж соціальних гарантій та фактичне звуження виконання конституційних зобов'язань держави перед громадянами. Уряд за урядом поступово скорочували кількість та обсяги соціальних видатків під гаслом «лібералізації» та «переходу до ринкових відносин». Війна ще додала до урядових гасел кілька «воєнних» на кшталт: «коштів на соціалку немає через оборонні видатки, тож маємо економити». Водночас, окрім прямої економії відбувається послідовне звуження прав громадян.

Перехід Мінсоцполітики від універсальних соціальних гарантій до адресної допомоги звучить як раціоналізація бюджету. Заміна пільг адресними виплатами – це перехід від солідарної до моделі «соціальної допомоги для бідних». І вона працює лише тоді, коли бідних не більше 10-15%. В Україні ж за оцінками Світового Банку в 2025 році бідними в Україні були 37% громадян!

Всі урядові ініціативи щодо «пенсійної реформи» зосереджені на впровадженні накопичувального рівня системи пенсійного забезпечення. Такого типу пенсійної системи не існує в жодній країні світу! Насамперед через неможливість врівноважити ризики знецінення заощаджень. 

Бюджетна декларація-2026: соціальний мінімум, який не дає вижити

Особливої гостроти ситуація набуває після аналізу бюджетного планування. Схвалена Кабінетом Міністрів Бюджетна декларація на 2026-2028 роки безжально оголює справжнє ставлення влади до соціальних гарантій.

Уряд пропонує прожитковий мінімум для осіб, які втратили працездатність, на рівні 2 595 грн. Відповідно, мінімальна пенсія за віком для непрацюючих пенсіонерів із повним страховим стажем зростає до цієї ж суми. Це підвищення на 234 грн відносно попереднього року! Це на 5,22 дол. США! Загалом маємо мінімальну пенсію в 57,87 дол. США! Черговий антирекорд!

Що таке 2 595 гривень у 2026 році? Що на ці гроші можна купити сьогодні:

- Продукти харчування на місяць для однієї людини за мінімальними розрахунками — щонайменше 3 500–4 000 грн. Це без делікатесів, без фруктів взимку. Просто крупи, макарони, хліб, картопля, трохи овочів, яйця, дешеве м'ясо кілька разів на тиждень.

- Комунальні послуги. За скромними підрахунками, взимку це 1 500–2 000 грн лише за опалення та електроенергію. Влітку — трохи менше, але все одно не менше 800–1 000 грн.

- Ліки. Для пенсіонера з хронічними захворюваннями (таких переважна більшість) мінімальний набір життєво необхідних препаратів коштує від 500 до 1 500 грн на місяць.

- Зв'язок, транспорт, гігієна — ще 300–500 грн.

Отже, вже базові потреби однієї людини, без жодних зайвих витрат, становлять не менше 6 000–8 000 грн на місяць. А держава пропонує 2 595 гривень. Це відірваність від реальності і цинічне ігнорування фізіологічних потреб людини.

Більше того, індексація пенсій з 1 березня 2026 року, яку подають як досягнення, має ще більш цинічний підтекст. Уряд пояснює, що пенсії, встановлені на рівні прожиткового мінімуму (тобто мінімальна пенсія 2 595 грн) не індексуються! Чому? Бо «їх розміри уже були переглянуті з 1 січня 2026 року після підвищення прожиткового мінімуму». Тобто найбідніші пенсіонери не отримують жодної додаткової копійки понад це мізерне підвищення. Для половини пенсіонерів (з пенсією до 4 000 грн) підвищення від індексації лише 100 гривень. Це не індексація, а насмішка.

ВПО - не вигнанці з Конституції

Існує категорія громадян, на прикладі якої особливо добре видно справжній стан соціальної політики в Україні - це внутрішньо переміщені особи.

Мільйони українців, які втратили домівки, роботу, звичне середовище... Але не втратили своїх конституційних прав. Саме тому проблематику ВПО ніяк не можна розглядати як виключно гуманітарне або вузько соціальне питання. Насамперед це питання прав людини та відповідальності держави перед власними громадянами.

На жаль, ми досі часто дивимося на переселенців через призму допомоги. Допомога на проживання, компенсація оренди, житлові програми, соціальні виплати. Усе це необхідно і важливо. Але не слід зводити все до окремих механізмів підтримки. Наразі бракує значно більшого - цілісного державного бачення майбутнього для мільйонів громадян.

Статус соціальної держави не видається постановою

Соціальна держава вимірюється не кількістю ухвалених постанов чи обсягом звітів. І не кількістю презентацій нових стратегій. Вона вимірюється тим, наскільки захищеною почувається людина. Наскільки вона довіряє державі. 

Зрештою, питання соціальної держави - це питання не про виплати, пільги чи адміністративні процедури. А про характер відносин між державою та громадянином: чи залишається людина головною цінністю державної політики, як того вимагає Конституція.

Бо статус соціальної держави не визначається постановою Кабміну. Вона утверджується там, де влада сприймає права людини не як ситуативне бюджетне зобов’язання, а як свій безумовний конституційний обов'язок.