Рубрики
МЕНЮ
0
юрист
юрист, кандидат юридичних наук, Заслужений юрист України. Голова правління Громадського об'єднання «За демократію через право», віце-президент Світового конгресу українських юристів
Сьогодні суспільство має законне право побачити не чергові презентації, схеми, малюнки чи анонси, а комплексне державне бачення того, якою є модель мобілізації в умовах затяжної війни.
Поки що такого бачення немає, а державна позиція виглядає абсолютно розрізненою: хто що знає, хто що може — той те й озвучує. На тлі відсутності чіткої координації Міністерство оборони на чолі з Михайлом Федоровим намагається закрити складні правові та управлінські процеси — від проходження служби до регулювання СЗЧ — суто «електронними варіантами». Намагання підмінити глибокі інституційні рішення діджиталізацією лише поглиблює управлінську кризу.
Мене відверто лякає, що під приводом цифровізації Верховну Раду фактично усунули від ухвалення рішень, передавши всі повноваження регулювання оборонної сфери до Міноборони. Але мобілізація — це не просто картинки й точкові пропозиції щодо електронних систем. Можна бути майстром на всі руки, але очолюючи Міністерство оборони під час війни, треба усвідомлювати обсяг відповідальності.
Державна політика не може складатися з набору розрізнених цифрових рішень. Війна — це також політика. Найгірша, найкривавіша її форма, але політика. І парламент не має жодного права випускати зі свого впливу суть і зміст реформування війська. Суспільство повинно розуміти логіку рішень, інакше сформувати довіру до мобілізаційної системи просто неможливо.
І ось черговий кричущий приклад того, до чого доводить відсутність зрозумілих правил і відповідальної державної політики. У Кривому Розі мобілізували батька-одинака, поки його 5-ти літня донька перебувала в дитячому садку. Дитину просто не було кому забрати.
Можна скільки завгодно сперечатися про юридичні деталі цієї конкретної історії. Але головне питання в іншому: як взагалі держава допустила ситуацію, коли в центрі суспільної уваги опиняється не захист країни, не справедливі правила мобілізації і не повага до військової служби, а дитина, яка фактично залишилася сам на сам зі своїми проблемами?
Такі історії — це вже не випадкові помилки. Це симптом системної кризи управління. Коли держава не здатна передбачити очевидні життєві обставини, не може забезпечити чіткі процедури та зрозумілі правила, вона сама руйнує довіру до власних рішень.
Кількість подібних резонансних випадків зростає. І кожен із них завдає мобілізаційній системі більшої шкоди, ніж десятки ворожих інформаційних атак. Бо довіра громадян не будується на презентаціях, цифрових сервісах чи красивих звітах. Вона будується на справедливості, законності та здоровому глузді. А коли люди дедалі частіше бачать історії, які викликають обурення, страх і нерозуміння, це означає, що влада втрачає найважливіший ресурс воюючої держави — суспільну довіру.
До речі, про довіру. Багато проблем, які сьогодні намагаються списати виключно на наслідки повномасштабного вторгнення, мають значно глибше коріння. Нагадаю всім: війна в Україні йде далеко не з 2022 року. Закон про мобілізаційну підготовку мав бути повною мірою застосований ще тоді, коли росія анексувала Крим. Адже анексія території, згідно з міжнародним правом, є прямим різновидом воєнної агресії.
Але замість системної підготовки держави до тривалої війни, попередня влада роками займалася політичними кампаніями, виборами, популістськими рішеннями та конституційно-правовими експериментами.
Нинішня влада ці проблеми лише ускладнила. Тому відповідальність за теперішній хаос лежить на обох політичних командах, і цю «бороду» проблем час нарешті відрізати.
Особливе занепокоєння викликає й інша тривожна інформація, яка з'являється у медіапросторі. Коли журналісти-розслідувачі, публікують дані про те, як у нас формуються окремі спеціальні підрозділи виключно з осіб, які вчора відбували покарання за тяжкі кримінальні злочини, у мене як у юриста виникає лише одне враження: це не військова черга, це бандформування.
Ба більше, у кулуарах починають шептатися, ніби це «особисті загони» окремих посадовців чи командувачів. Це абсолютно неприйнятно! Це явище, деморалізує армію, знищує залишки довіри людей і кидає страшну чорну тінь на всю державу. За відсутності системи військової юстиції, ДБР, СБУ та всі правоохоронні органи зобов’язані негайно розібратися з цим і притягнути винних до жорсткої відповідальності. Деморалізація армії починається там, де зникає закон і чіткі правила.
Україні більше не потрібні «концепції концепцій» , презентації та точкові цифрові сервіси. Нам потрібна єдина, вивірена державна стратегія, проведена через відкрите парламентське обговорення і закріплена пакетом чітких законів.
У воюючій державі часу на нескінченні експерименти немає. Час рішень настав давно, і відповідальність за їхню якість буде неминучою для тих, кому держава доручила керувати оборонною сферою.
Новини партнерів
Інші матеріали автора