Рубрики
МЕНЮ
0
політолог
Сфера наукових інтересів:
інформаційне протистояння в умовах гібридної війни; етнополітика; «заморожені
конфлікти»; електоральні проблеми; міжконфесійні відносини.
Проводити прямі паралелі між різними регіональними війнами та конфліктами справа не те що невдячна – не зовсім розумна. Аналогічним чином це стосується і Донбасу з Карабахом. Але є нюанси. Вивчення конфлікту у якому діє країна, що водночас бере участь у конфлікті в іншому регіоні дозволяє вивчити психологію її менеджерів, принципи прийняття рішень, структуру цих рішень і взагалі стереотип її поведінки. Особливо, якщо йдеться про РФ, що історично «славиться» як своєю бюрократією так і школою чиновництва, імперською пихою, яка обґрунтовується «історичністю» та, природно, еталонною просто шаблонністю, що квітне у таких умовах «махровим квітом».
До чого це? 15 листопада вірменські війська за домовленостями між Вірменією, Азербайджаном та Росією мали передати Кельбаджарський район Азербайджану. Вірменське населення виїжджає, армія та поліція йдуть, ліси та селища горять, що підтверджується численними репортажами. Масштабний, не біблейський, звичайно (бо це все ж не власне територія колишньої Нагірно-Карабаської автономної області, де потім утворилася невизнана республіка, а її «зона безпеки» із семи захоплених районів з азербайджанським переважно раніше населенням), але драматичний вихід відбувається. Та вже трохи пригальмовується і переноситься на десять днів. І гарантами цих десяти днів починають виступати російські війська, які за згаданою угодою увійшли до Карабаху та Лачинського коридору, що з’єднує його з Вірменією. Але тут одна дрібничка – на території саме Кельбаджарського району цих російських військових, яких РФ називає миротворцями, за угодою бути не повинно. Але вони ініціативно з’явилися. І не тільки ініціативно, але й з пропагандистським ефектом. Створили блок-пост для охорони старовинної святині монастиря Вірменської апостольської церкви Дадіванк. Тобто озброєні представники країни, яка тривалий період була оператором та єдиним вигодонабувачем цього конфлікту, завдяки якому прив’язала до себе Вірменію та позбавила її зовнішньополітичного маневру, а потім не надала їй допомоги, на яку емоційно вірмени очікували, однією цією ефектною дією намагаються продемонструвати «братство» та «підтримку». Крім того, що це абсолютно не відображає реального стану справ, оскільки Москва працює тільки на себе і залежні друзі-союзники для неї лише розмінна монета, що і було щойно продемонстровано, ефектність дії може набути ще й певного ефекту, через використання пропагандистських механізмів, використання сталого «образу Росії-захисниці» та певну звичку світогляду вірменського населення. Насправді ж Москва втрачає позиції на Південному Кавказі. Відтепер вона не єдиний оператор конфлікту. Азербайджан відчув смак перемоги, під контроль повернуті території «зони безпеки» та, частково, власне Нагірного Карабаху. Статус невизнаної республіки взагалі не є предметом обговорення, взагалі її життєздатність після втрати Шуші, звуження Лачинського коридору до п’яти кілометрів з частковою відсутністю траси, яку ще треба будувати, стає дещо примарною. Туреччина бере участь офіцерами-спостерігачами у роботі «миротворчого центру контролю по припиненню вогню», що раніше було складно уявити. Москва лише частково зуміла вберегти свій вплив та «зберегти обличчя». Але при цьому постійно блефує. Не тільки з втручанням у ситуацію з передачею Азербайджану Кельбаджарського району та монастирем Дадіванк. В угоді було прописано, що «миротворці» матимуть стрілецьке озброєння, легку броньовану техніку, автомобілі та спецтехніку. Натомість, у складі угруповання вже зафіксовано три танки із складу військової бази РФ у Вірменії у Гюмрі, ударні гелікоптери, системи залпового вогню «Град» та комплекси радіоелектронної боротьби. Нібито нічого нового для України. Москва завжди по своєму читає угоди, а далі або нав’язує своє трактування або явочним порядком змінює реальність, вводить нові вигідні для неї чинники, які закріплюються по факту існування у реальності. Саме так як це сталося з Мінськими угодами, де Москва використовує те, що Петро Порошенко погодився на те, що питання проведення виборів на Донбасі передує встановленню українського контролю над українсько-російським кордоном та чітко не визначено питання амністії, зате йдеться про необхідність внесення змін до Конституції України. У тристоронньому документі щодо припинення 44-денної Карабасько війни Азербайджану, який мав військову перевагу вдалося обійтися без політичних питань, як вже було, сказано немає мови ані про автономію, ані будь-який статус території колишньої НКАО АзРСР. Варто навіть казати, що відбулося певне покращення переговорних позицій Азербайджану, оскільки у документах ООН та ОБСЄ початку 90-х коли тривала перша війна та робилися спроби міжнародної миротворчості фігурували «місцеві вірмени», наразі ж йдеться лише про переговори між Баку та Єреваном. У цьому контексті позиція України, яку зайняв президент Зеленський та висловлював МЗС України про нейтралітет України при визнанні суверенітету Азербайджану над усіма його міжнародно визнаними територіями була цілком вірною.
Практичний висновок для України, який варто зробити – це те, що немає нічого сталого. Москва слабшає, вона вимушено впускає на території колишнього СРСР, які вважає тільки своєю вотчиною, інших гравців. Вона не здатна вплинути на хід конфліктів, де раніше була центровою фігурою – тут варто згадати кілька спроб Москви всадити Баку та Єреван за стіл переговорів, які не спрацювали і війна тривала допоки Баку не досяг своїх цілей. Так, Москва ще може блефувати, робить підлі несподівані кроки та має певні сили, через що партнери/суперники дозволяють їй виступати у «вищій місцевій лизі». Але час йде і працює не на Кремль, просто треба вміти користуватися «вікном можливостей», будувати сучасні збройні сили та мати рішучість у потрібну мить.
Новини партнерів
Інші матеріали автора
Новини