Павло Шандра: Чорноморський форум з питань безпеки в Одесі

Протягом останніх кількох днів я брав участь у третьому Чорноморському безпековому форумі, керівником та ідейним натхненником якого є народний депутат України Олексій Гончаренко.

Зізнатися чесно, попри мій досвід у бізнесі, якби хтось звернувся до мене з ідеєю організувати такий форум, я б точно відмовився, розуміючи, наскільки складно організувати захід на периферії політичного життя, якою є будь-яке місто щодо столиці незалежно від країни.

Обтяжливою обставиною в цьому випадку виступає і повномасштабна російська агресія, яка створює ризики, що не кожен готовий прийняти як даність і приїхати з виступом до Одеси.

Безумовно, Чорноморський безпековий форум повернув Одесу на геополітичну карту світу. Але це той випадок, коли я радий, що помилявся. Зусиллями народного депутата України Олексія Гончаренка вдалося зробити неможливе — скликати захід на тисячу учасників.

Серед яких були громадські діячі Європи та США, зокрема п’ятий президент Грузії Саломе Зурабішвілі, пастор Трампа Марк Бернс, сенатори Рубен Галлего, Марк Келлі та Річард Блюменталь, члени Палати представників Тім Волберг і Джим Гаймс, спадкоємець іранського престолу Реза Пехлеві, засновник компанії Blackwater і директор компанії Swarmer Ерік Прінс, комісар ЄС з питань оборони та космосу Андрюс Кубілюс.

Крім цього, у конференції взяли участь п’ятий президент України Петро Порошенко, народні депутати Давид Арахамія, Кіра Рудик, Ярослав Железняк, Валентин Наливайченко та багато інших політиків, експертів і виробників військової техніки.

Тобто склад учасників повністю відображав назву форуму. Ця конференція змусила подивитися на Оперний театр не лише як на культурну перлину Одеси, а й як на важливу локацію, де можна говорити про долю України та світу.

Аналізуючи суть сказаного в кулуарах форуму, треба визнати, що відчувається відірваність від життя деяких західних і українських експертів, які дивляться на Україну не крізь призму страждань людей унаслідок російської агресії, а як на змагання двох систем, де вони вболівають за українську команду проти російської.

Коли справа доходить до виробників дронів, то для них війна — рідна мати: вони вимагають продовження банкету, бо чудово розуміють, що, поки триває війна, статті військових витрат захищені, а західні держави, навіть розчарувавшись у корупції в Україні, усе одно продовжуватимуть допомагати, закуповуючи для України дрони напряму або купуючи їх для власних потреб, нарощуючи засоби ураження в сучасній війні.

Єдиними, хто абсолютно відкрито й чітко виступав за мир, були п’ятий президент Петро Порошенко та народний депутат України Олексій Гончаренко, які, звертаючись до американських і європейських політиків, наполягали виключно на повному й безумовному припиненні вогню.

Порошенко окремо робив акцент на необхідності нових Мінських домовленостей про замороження конфлікту.

На це можуть справедливо заперечити, що диктатор Путін не хоче ні мінських, ні паризьких домовленостей, а наполягає на так званому мирному договорі, який має зафіксувати його територіальні завоювання.

Ця позиція Москви нам давно відома, але це не означає, що ми маємо сліпо йти за порядком денним, який просуває Кремль. І тут Порошенко та Гончаренко мають рацію: потрібно показати волю України до миру, щоб ніхто навіть не смів дорікати Україні в затягуванні війни.

Ба більше, будь-які обговорення територіального статус-кво та інших подібних питань не лише неможливі з погляду Конституції України, а й суперечать нормам міжнародного права, де чорним по білому написано, що країна не може ухвалювати рішення під зовнішнім військовим тиском.

Окремо варто відзначити виступ на форумі керівника підрозділу РДК Дениса Капустіна, який є затятим російським націоналістом, що воює за Україну.

І в цьому сенсі його внесок у перемогу України набагато вищий за внесок будь-якого російського базіки на міжнародних форумах. Роль російського націоналізму розумів і Олексій Навальний, якому через два дні виповнилося б 50 років.

Нагадаю, одна з причин критики Навального полягала в тому, що він був організатором «Російських маршів». Ці націоналістичні марші проходили з кінця нульових до початку десятих років. Навальний чудово розумів, що в Росії влада влаштована так, що вона швидше домовиться з Омеляном Пугачовим чи отаманом Семеновим, ніж із лідером кадетської партії Павлом Мілюковим.

Якщо ми говоримо про реальну політику, то потрібно думати про точки тиску на Росію, а не просто про те, що Росія — колос на глиняних ногах і вже дозріла до розпаду. У Росії не менша стресостійкість, ніж в України. Інша річ, що стратегія тисячі порізів може дати ефект, а саме удари по нафтовій інфраструктурі та створення військової загрози зсередини Росії.

Головне, щоб в очах російських силовиків РДК став такою ж альтернативою, якою була ПВК «Вагнер» Пригожина, на бік якої під час походу на Москву переходили солдати регулярної російської армії.