Павло Шандра: Криза польсько-українських відносин та її наслідки

За останній місяць із дедалі більшою тривогою спостерігаю послідовне погіршення польсько-українських відносин.

Нагадаю, що вихідною точкою кризи стало рішення президента присвоїти одному з військових підрозділів України ім’я УПА і подальше рішення польського президента Кароля Навроцького відкликати орден Білого Орла, яким наш президент був нагороджений президентом Анджеєм Дудою у зв’язку з героїчною боротьбою українського народу з російськими окупантами.

Відомий польський професор Славомір Лукашевич у своїй статті «Обвал довіри між Польщею та Україною. Невже нас чекає катастрофа?», опублікованій у впливовому польському виданні «Вєнзь», пише таке:

«…Основна дилема полягає в тому, чи зможе короткострокова мобілізація електорату навколо символу УПА компенсувати ризик погіршення відносин із Польщею.

Прихильники екстремістських теорій вважають, що президент Зеленський не лише ігнорує польську громадську думку, а й що її радикалізація йому вигідна, дозволяючи ще сильніше згуртувати українців навколо спроби Польщі “символічного втручання”…

Загалом найсерйознішим наслідком рішення президента Зеленського може стати підрив довіри у відносинах із Польщею, навіть якщо формального скорочення військової допомоги не відбудеться.

Польська громадська думка, втомлена від витрат війни, присутності біженців і минулих економічних суперечок, може легше прийняти аргумент про те, що Україна ігнорує польську пам’ять і не відповідає умовам для майбутнього членства в європейській політичній спільноті.

У цій логіці гасло “УПА або ЄС”, яке раніше було присутнє переважно у праворадикальних коментарях, може зрештою наблизитися до основного русла дискусії…».

У русло тези Лукашевича вкладається і заява віцепрем’єра польського уряду, міністра оборони Владислава Косіняка-Камиша, який днями заявив: «З Бандерою Україна не вступить до Європейського Союзу. Ніхто не буде вказувати нам, як голосувати за вступ тієї чи іншої країни до ЄС».

Очевидно, що це не остання різка заява, яку ми почуємо з польського боку, особливо у зв’язку з наближенням чергової річниці Волинської трагедії — 11 липня, до якої в Польщі ставляться з особливою увагою.

Зараз я спостерігаю в українському суспільному дискурсі викривлене враження від того, що відбувається. З одного боку, провідні українські ЗМІ та політики воліють замовчувати реакцію, що відбувається в польському суспільстві, вважаючи, що польська громадська думка на українському боці, а те, що ми спостерігаємо, — це політичні спекуляції польських правих.

З іншого боку, з усіх боків ми чуємо патріотичні заяви про те, що, мовляв, нема чого полякам дорікати нам, коли в самих пика крива й рильце в пуху. Водночас ми, волелюбний український народ, маємо право самі визначати, хто входить до нашого пантеону героїв.

Очевидно, що в умовах цензури, спричиненої російською агресією, і особистого страху не опинитися відщепенцем може здатися, що подібні міркування поділяє все українське суспільство, а не лише вузький прошарок громадян. На це і є політичний розрахунок.

Президент України збирає патріотичні вершки, ну а всі інші, приєднавшись у єдиному пориві проти поляків, ловлять на льоту патріотичні корінці.

Безумовно, Україна як суверенна й незалежна держава має право на свій пантеон героїв, і, якщо ми відстояли це право в боротьбі з російськими окупантами, то маємо точно таке саме право писати власну історію так, як ми її бачимо, без огляду на наших сусідів, які мають прийняти це як факт — інакше не буде.

Але в такому разі не варто дивуватися тому, що майбутні відносини з нашими партнерами ми підмінятимемо минулим. Будь-яка спроба йти вперед із головою, повернутою назад, до добра не доводить.

Легко можна перечепитися об точно такі самі амбіції наших сусідів. Ми бачимо, що настрої в сусідніх східноєвропейських країнах змінюються не на нашу користь. Це пов’язано не лише з втомою від російсько-української війни, а й із накопиченими історичними суперечностями та страхами щодо майбутньої моделі розвитку України після завершення повномасштабної російської агресії.

Усі процеси в нашій країні завжди йдуть від політичних поглядів президента, який перебуває біля її керма. Театральний режисер Костянтин Станіславський закликав любити мистецтво в собі, а не себе в мистецтві.

Але президент Зеленський, як уже досвідчений політик, дбає про власне політичне майбутнє, і, звичайно, він хоче залишатися біля керма країни і після завершення війни. У його картині світу колективний Захід веде подвійну гру і не хоче приймати Україну до Європейського Союзу, але заявити про те, що Україна не йде до ЄС, наш президент не може.

Ми пам’ятаємо, які протести викликала заява прем’єр-міністра Грузії Іраклія Кобахідзе про те, що ми заморожуємо наш рух до ЄС, або відмова Януковича підписати угоду про асоціацію. Відповідно, президент Зеленський розуміє, що, хоче він того чи ні, коли будуть вибори, якщо на той час Україна не вступить до ЄС, опозиція звинувачуватиме саме його у провалі.

Випереджаючи події, президент України намагається вибудувати комбінацію, за якої не ми не хочемо до ЄС, а нас не хочуть бачити в ЄС, і питання не в тому, що в нас корупція в країні, — це все ширма, просто не хочуть бачити сильну Україну всередині ЄС. Це все, мовляв, боротьба за криваві купюри.

Перефразовуючи одного тифліського семінариста: у міру руху до єдиного європейського майбутнього залишки експлуататорських класів, польські куркулі та угорські непмани втрачають свої позиції й чинять більш відчайдушний опір. Таким чином, не ми не хочемо до ЄС, а нас не хочуть.

Тому давайте візьмемося за руки, друзі, щоб не пропасти поодинці. У політичному сенсі — давайте з міркувань національної безпеки повернемося до Конституції 1996 року і збільшимо обсяг повноважень президента. До речі, про це на честь 30-річчя Конституції вже почали говорити провладні блогери.