Ольга Голубовська: Пацієнт не лікується тисячею позицій: чому «Доступні ліки» потребують реальної реформи

У нас останнім часом дуже люблять говорити про реформи, інституції, показники, але значно рідше — про те, як реально живуть люди і чи можуть вони дозволити собі лікування.

Разом з Ігорем Тереховим ми напрацювали проєкт реформи реімбурсації та пакет відповідних законодавчих змін. Бо саме на доступі до ліків дуже добре видно, наскільки далеко державні гарантії від реального життя пацієнта.

За оцінкою Світового банку, у 2025 році 41,6% українців перебували за межею бідності. Для медиків за цією цифрою стоять люди, які відкладають звернення до лікаря, не проходять необхідні обстеження, економлять на препаратах або взагалі припиняють лікування, бо просто не мають за що його продовжувати.

Я понад 35 років працюю з інфекційними захворюваннями і дуже добре бачу цей зв’язок між бідністю і здоров’ям. Не раз чула від людей: «Я не буду забирати у сім’ї останнє заради свого лікування». Особливо страшно це тоді, коли хворобу можна вилікувати або роками успішно контролювати.

Під час війни, масового переміщення людей і погіршення умов життя проблема тільки загострюється. І мова вже не лише про окремого пацієнта, а й про стійкість усієї системи охорони здоров’я та біобезпеку країни.

До програми «Доступні ліки» накопичилося дуже багато питань.

Успіх програми часто вимірюють тим, наскільки довшим став перелік препаратів і скільки аптек до неї підключили. Станом на липень 2026 року там уже 1 038 лікарських засобів і медичних виробів, 17 470 аптек, понад 2,56 млн пацієнтів за перше півріччя та борг НСЗУ перед аптеками близько 585 млн грн.

МОЗ любить демонструвати красиві цифри. Але я завжди пропоную поставити поруч із ними конкретного пацієнта.

Пацієнт не лікується 1 038 позиціями. Йому потрібен один конкретний і доступний препарат, який призначив лікар. Якщо саме цього препарату немає, якщо його треба шукати по всьому місту, якщо літній людині потрібно їхати за ним у сусідній населений пункт, якщо безоплатного варіанта немає, а є лише препарат із доплатою або за повну вартість — для цього пацієнта програма не спрацювала.

«Доступним лікам» потрібне не чергове механічне розширення переліку, а докорінне реформування самої системи реімбурсації — від принципів формування переліку до того, як оцінюється її результат для конкретної людини.

Перш за все треба змінювати критерії ефективності самої реімбурсації. Не скільки нових позицій додали до переліку, а чи отримав пацієнт необхідний препарат, чи може він собі його дозволити і чи може отримувати безперервно стільки, скільки потребує його захворювання.

Друге питання — які саме препарати держава реімбурсує і наскільки цей перелік відповідає сучасній медицині. Наприклад, у «Доступних ліках» досі є пеніциламін — препарат, який застосовувався, зокрема, для лікування ревматоїдного артриту. В сучасних схемах лікування він практично не використовується. Основою терапії є інші базисні препарати, а якщо вони не дають необхідного ефекту — застосовується біологічна або таргетна терапія. 

Зокрема, адалімумаб — діюча речовина, на основі якої виробляють препарати для лікування ревматоїдного артриту, хвороби Крона, виразкового коліту та інших тяжких аутоімунних захворювань. Для багатьох таких пацієнтів біологічна терапія потрібна роками, а нерідко — пожиттєво, тому що після її припинення хвороба може знову активізуватися. У багатьох європейських країнах таке лікування фінансується державою і для пацієнта є безоплатним.  В Україні адалімумаб до загальної програми «Доступні ліки» не входить. А упаковка препарату з двома шприцами коштує приблизно 8–11 тисяч гривень. Тобто одна ін’єкція — близько 4–5 тисяч. А прожитковий мінімум для людини, яка втратила працездатність, у 2026 році становить 2 595 гривень. Тобто лікуватись можуть лише багаті? 

А скільки є пацієнтів з аутоімунними, ревматологічними, гастроентерологічними, орфанними та іншими тяжкими хронічними захворюваннями, які змушені витрачати значну частину свого доходу просто для того, щоб не допустити повернення хвороби? Що їм сказати? Не хворійте? Не отримуйте сучасне лікування? Почекайте кращих часів? Ідіть по благодійних фондах? Але благодійність не може бути державною системою забезпечення лікування.

Є ще одна проблема «Доступних ліків». Факт, що потрібний препарат є у програмі, ще не означає, що конкретний пацієнт зможе його отримати. Бо реімбурсація залежить не лише від самого препарату, а й від діагнозу, з яким його призначають. Наприклад, метилпреднізолон є у програмі «Доступні ліки». Це гормональний препарат, який призначають при серйозних запальних та аутоімунних захворюваннях. То чому при одному діагнозі держава його реімбурсує, а при іншому тяжкому захворюванні — ні? За якими клінічними критеріями взагалі визначено коло пацієнтів, які мають право отримати цей препарат за програмою? Публічного і зрозумілого пояснення цієї логіки немає.

Ще один показовий приклад — апластична анемія. За чинними правилами пацієнти з цим тяжким захворюванням мають право на безоплатне забезпечення необхідними ліками. Але частина препаратів, які їм призначають, тепер відпускається через програму «Доступні ліки». При цьому самої апластичної анемії серед захворювань, за якими система дозволяє виписати відповідний електронний рецепт, немає. У результаті виникає абсурдна ситуація: право на безоплатні ліки у людини є, необхідний препарат у державній програмі є, а отримати його безоплатно вона не може. І таких прикладів є багато.

«Доступні ліки» не повинні перетворюватися на своєрідну лотерею: спочатку треба, щоб необхідний препарат потрапив до переліку, потім — щоб туди потрапив ще й ваш діагноз, а потім — щоб цей препарат реально був у найближчій аптеці.

Лікар лікує людину, а не код діагнозу в електронній системі. Але нинішня логіка програми фактично змушує його орієнтуватися не лише на медичні показання, а й на те, чи «підходить» діагноз пацієнта під умови реімбурсації.

Але навіть електронний рецепт не гарантує фінансової доступності: частина препаратів відпускається з доплатою, яка для малозабезпеченої людини може бути суттєвою. Тому для людей із найнижчими доходами треба передбачити нульову доплату хоча б за базовий ефективний препарат. Відсутність грошей не повинна залишати людину без необхідного лікування. Є механізм, який варто було б розвивати на базі ЕСОЗ. Система бачить, які рецептурні препарати отримує пацієнт. То чому вона не може вести накопичувальний облік його витрат на необхідне лікування?

Має бути встановлена фінансова межа залежно від доходу людини. Якщо протягом року пацієнт витратив на необхідні ліки визначену частину свого доходу — спрацювала фінансова стеля. Далі необхідне лікування відшкодовує держава.

Сьогодні фактично діє протилежний принцип: чим важче людина хворіє, тим швидше вона біднішає. А реімбурсація — це взагалі не просто соціальна пільга. Це профілактика інсультів, інфарктів, госпіталізацій, ускладнень. Я постійно чую: профілактика дорого коштує, сучасне лікування дороге, розширювати програму дорого. А хтось рахує, скільки коштує не лікувати? Скільки коштує інсульт, тривала госпіталізація, інвалідність? Скільки держава заощадить через п’ять років, якщо людина не отримає тяжкого ускладнення і залишиться працездатною?

Раціонально використовувати кошти — не означає просто витратити менше. І ця проблема значно ширша за «Доступні ліки».

У підсумку реформу реімбурсації треба починати не з питання, скільки ще сотень торгових назв можна додати до державного переліку. Треба рахувати інше: скільки людей не почали лікування через відсутність грошей, скільки його перервали, скільки не змогли купити призначений препарат, скільки не отримали його через обмеження самої програми. Саме це покаже, наскільки «Доступні ліки» справді доступні.