Ольга Голубовська: Статус на роки: чому переселенці досі живуть у режимі тимчасовості

Через дванадцять років після початку окупації Криму та частини Донбасу ми досі не сформулювали, що включає в себе успішна інтеграція переселенця. Проблема не в тому, що війна не закінчилася. Проблема в тому, що за всі ці роки держава так і не запропонувала мільйонам переселенців зрозумілої моделі майбутнього. Тимчасові рішення, ухвалені як екстрена реакція на кризу, досі залишаються основою державної політики. Складається враження, що держава досі розглядає переселення переважно як адміністративну проблему, хоча насправді йдеться про одну з найбільших соціальних трансформацій в історії сучасної України. 

То що ж таке успішна інтеграція переселенця? Якщо держава не може чітко відповісти на це питання, вона не може оцінити й ефективність власної політики щодо ВПО. На мою думку, головним критерієм має бути не термін перебування у статусі ВПО і не кількість отриманих виплат. Головним критерієм має бути те, що людина більше не почувається чужою там, де живе. Має роботу, житло, доступ до медицини, може дати освіту своїм дітям і відчуває себе повноцінною частиною громади. Тобто отримує можливість не лише виживати, а й будувати майбутнє. 

Безумовно, є тисячі історій успіху. Люди знайшли роботу в інших регіонах України, створили бізнес, придбали житло, виховали дітей, стали частиною нових громад. Формально багато хто з них і досі має статус ВПО. Але фактично вони змогли відновити своє життя. 

Проте далеко не для всіх цей шлях виявився можливим. І навіть серед тих, кому вдалося облаштуватися на новому місці, залишається те, що неможливо компенсувати жодною державною програмою.

Для багатьох людей повернення додому вже не є реалістичним сценарієм. Саме тому інтеграція ВПО — це не тимчасове завдання до завершення війни. Це питання соціальної стійкості держави та її здатності дати мільйонам громадян перспективу, а не лише тимчасовий прихисток. 

Особливістю нинішнього етапу стала втрата горизонту планування. Якщо у перші роки повномасштабної війни багато переселенців сприймали своє перебування на новому місці як вимушений, але тимчасовий етап, то сьогодні дедалі більше людей усвідомлюють, що невизначеність може тривати роками. Саме тому політика, побудована переважно на короткостроковій допомозі та тимчасових рішеннях, дедалі менше відповідає реальним потребам мільйонів громадян. 

Найкраще провал державної політики інтеграції видно на прикладі житла. Більшість переселенців роками змушені орендувати квартири, витрачаючи на це значну частину сімейного бюджету. При цьому програмою державних субсидій на оренду скористалися лише близько 6% тих, хто міг претендувати на таку допомогу. 

Причини називають різні: складність процедур, небажання орендодавців брати участь у програмі, недосконалість механізмів реалізації. Але за всім цим стоїть головне — недовіра. Люди не впевнені, що система працюватиме стабільно, що правила не зміняться через кілька місяців. Не впевнені, що підтримка, яку вони отримують сьогодні, не зникне завтра.

І ця недовіра стосується не лише житлових програм. Вона поступово поширюється на всю систему взаємодії людини з державою. Нещодавно Уповноважений Верховної Ради з прав людини Дмитро Лубінець визнав, що державна політика працевлаштування внутрішньо переміщених осіб залишається неповною та несистемною. Бо для більшості переселенців робота є не меншою проблемою, ніж житло. Люди нерідко змушені погоджуватися на нижчу кваліфікацію, втрачати професію, починати кар'єру фактично з нуля. Особливо це стосується тих, хто переїхав із малих міст або прифронтових регіонів, де ринок праці кардинально відрізняється від великих обласних центрів.

Додатковим фактором нестабільності залишається ризик повторного переміщення. За результатами досліджень, майже третина внутрішньо переміщених осіб — близько 31,5% — не впевнені, що зможуть залишатися на нинішньому місці проживання у найближчі роки. Причинами можуть бути безпекова ситуація, втрата роботи, зростання вартості оренди або відсутність доступного житла. У таких умовах навіть кілька років проживання в одній громаді не гарантують відчуття стабільності та належності. Люди продовжують жити з усвідомленням, що можуть бути змушені починати все спочатку ще раз. 

Найвищу ціну за затягнуту адаптацію часто платять діти. Саме вони роками живуть між двома реальностями — місцем, яке втратили і місцем, яке досі не стало для них повністю своїм. Ці діти дорослішають у постійному відчутті тимчасовості.

Як лікар добре розумію, що наслідки такої невизначеності не завжди помітні одразу. Але вони накопичуються і проявляються тривожними розладами, депресіями, порушеннями сну, проблемами соціалізації, загостренням хронічних захворювань. Людина може фізично перебувати у безпеці, але психологічно роками залишатися у стані втрати. Психологічна підтримка залишається важливою складовою допомоги, однак сама по собі вона не здатна вирішити проблему. Джерелом тривоги часто стають не лише пережиті травми війни, а й соціальна невизначеність: відсутність житла, нестабільна зайнятість, постійний ризик втрати доходів або чергового переїзду. 

Саме тому успішна інтеграція — це значно більше, ніж нова адреса проживання і соціальні виплати. Саме суспільство повинно бути задіяне в процесі адаптації та інтеграції ВПО на нових місцях. 

Саме так працюють більшість успішних програм інтеграції біженців у країнах Європейського Союзу та Північної Америки. Там давно зрозуміли просту річ: гуманітарна допомога рятує людину в перші місяці після втрати дому. Але майбутнє визначають житло, робота, освіта, перекваліфікація, психологічна підтримка та участь у житті громади та підтримка цієї громади. Усе, щоб людина змогла повернути собі повноцінне життя.

Міжнародні експерти з питань внутрішнього переміщення давно звертають увагу, що однією з головних помилок держав є сприйняття переселення як тимчасового явища. Насправді значна частина людей не повертається додому роками або взагалі не має можливості повернутися через руйнування житла, зміну безпекової ситуації чи інтеграцію на новому місці. 

Сьогодні варто поставити собі чесне і незручне запитання. Чи справді ми сьогодні робимо все можливе для тих, хто втратив дім через війну? Чи розуміємо ми, що проблема наших внутрішніх біженців давно перестала бути питанням гуманітарної допомоги?

Що це питання майбутнього України. Тому що країну втрачають не лише територіями, її втрачають і тоді, коли мільйони громадян роками не можуть знайти своє місце у власній державі.