Павло Шандра: Чому бізнесу в Україні некомфортно?

До війни я протягом кількох років публічно виступав за дерегуляцію та демонополізацію економіки. На прикладі лікарських засобів було видно, як працює держава і чому ця робота призводить до підвищення кінцевої вартості препаратів для споживача.

Уже тоді держава на всі запитання про те, чому в нас вартість ліків вища, ніж у Європейському Союзі, вказувала на жадібних капіталістів — власників аптечних мереж, які норовлять відірвати зайву гривню у трудового народу.

Насправді саме держава через свою бюрократичну неповороткість призводила не просто не до зниження вартості товарів для споживачів, а до їхнього суттєвого здорожчання.

Результатом цієї політики стало те, що, за оцінками Міністерства соціальної політики, в Україні залишилося 22–25 мільйонів людей — на противагу 48 мільйонам, саме такою оцінювалася чисельність населення України на початку 1990-х. Навіть до повномасштабної російської агресії нас було приблизно 41–42 мільйони.

Подібні катастрофічні цифри не можна списати лише на демографічну яму та наслідки російської агресії. Давайте не обманювати самих себе.

Багато хто виїхав з України в пошуках кращого життя в Європейському Союзі; війна лише дала необхідний психологічний і матеріальний поштовх, особливо з огляду на фінансову підтримку з боку Європейського Союзу.

Таку велику країну, як Україна, неможливо відбудувати за такої малої чисельності населення. Раніше ми мали самодостатній внутрішній ринок, тепер же гарячково замислюємося над завезенням мігрантів з-за кордону.

Ентузіазм щодо мігрантів із Бангладеш, Індії та Пакистану можна описати трохи видозміненими рядками поета:

Розумом Україну не збагнути,
Аршином спільним не виміряти:
У неї особлива суть —
В Україну можна тільки вірити.

Замість того щоб думати, як повернути своїх людей, ми думаємо про те, як завезти мігрантів із країн, що розвиваються. Це саме по собі не погано, але варто замислитися, чому поляки так активно виступали за прийом мігрантів з України і проти мігрантів із країн Азії та Близького Сходу.

Чи не тому, що наші мігранти краще пристосовані до соціально-економічних і культурних процесів у Польщі? А ми, через небажання повертати своїх і неможливість залучити тих самих європейців, готові абсолютно непродумано насичувати ринок праці.

Коли українські підприємці кажуть, що в Польщі «легше вести бізнес», багато хто уявляє собі низькі податки й комфортну європейську систему. Але якщо дивитися саме на вартість працівників, цифри говорять про протилежне: польський роботодавець платить державі значно більше, ніж український.

В Україні система оподаткування зарплат відносно проста. Якщо працівник отримує 100 000 гривень «брудної» зарплати, роботодавець додатково платить лише 22% ЄСВ. Сам працівник віддає 18% ПДФО і 5% військового збору.

Тобто ідеальна структура виглядає приблизно так:
• 100 000 грн — нарахована зарплата;
• 22 000 грн — ЄСВ роботодавця;
• 23 000 грн — утримання з працівника;
• близько 77 000 грн працівник отримує «на руки».

Для роботодавця такий працівник обходиться приблизно в 122 000 грн. Фактично загальне податкове навантаження на фонд оплати праці в Україні зараз становить близько 45% від чистої зарплати працівника.

Польська система влаштована значно важче. Якщо працівник у Польщі отримує еквівалент тих самих умовних 100 000 гривень брутто, роботодавець, окрім зарплати, платить цілий набір обов’язкових соціальних внесків.

З боку роботодавця додаткові платежі зазвичай становлять близько 20–22% зверху зарплати. Але проблема в тому, що й сам працівник додатково втрачає значну частину доходу:

• 9,76% пенсійного внеску;
• 1,5% страхування на випадок інвалідності;
• 2,45% лікарняного страхування;
• 9% медичного страхування;
• податок на доходи 12% або 32% залежно від доходу.

У підсумку працівник у Польщі часто отримує на руки лише близько 68–72% від своєї брутто-зарплати. А для роботодавця реальна вартість працівника виявляється приблизно на 35–45% вищою за суму, зазначену в трудовому договорі.

І тут виникає важливий парадокс: попри те, що польська система об’єктивно дорожча для роботодавця, бізнес усе одно масово переносить діяльність з України саме туди.

Чому так відбувається? Головна проблема — відсутність передбачуваного регуляторного середовища і стійкої судової системи. У спорах між компаніями українська судова система ще може демонструвати певну ефективність, але коли йдеться про державні інтереси, особливо в умовах війни, суди часто стають на бік держави.

Це проявляється в найрізноманітніших формах — від санкцій РНБО до постійних перевірок з боку державних органів. У результаті інтереси бізнесу виявляються недостатньо захищеними у правовому полі. В Україні високі політичні ризики і значна регуляторна волатильність, через що бізнес не може планувати довгостроково — на відміну від тієї ж Польщі.

Окремо стоїть тема девальвації валюти. Нагадаю, за шість років національна валюта девальвувала вдвічі, що підштовхує інфляцію і знижує купівельну спроможність населення.

І коли стверджують, що ключовий фактор — це виключно членство Польщі в Європейському Союзі, це спрощення, яке вводить в оману.

Існують країни поза ЄС, які також стикаються із зовнішніми ризиками безпеки, але при цьому залишаються привабливими для бізнесу. Це насамперед Ізраїль, Південна Корея, Сінгапур, а також Узбекистан, де чинний президент Шавкат Мірзійоєв, прийшовши до влади у 2016 році, почав реформи країни саме із судової системи.

Парадоксально, але податкове навантаження в Україні зростає одночасно з політичними ризиками, хоча мало б компенсувати наявність ризиків для бізнесу, які теж виникли не на порожньому місці, адже бізнес, на відміну від держави, не веде міжнародну політику.

Ще шістнадцять років тому податок на доходи в Україні становив 13%, зараз він становить 23% (18% + 5% військового збору). Виділення військового збору із загальної ставки податку на доходи служить радше психологічним сигналом для бізнесу, підкреслюючи його тимчасовий характер.

Однак в умовах російської загрози навряд чи варто розраховувати на його скасування, тим більше що державі часто простіше підвищувати податки, ніж боротися з корупцією в енергетиці та інших сферах із високими корупційними ризиками.

У такій ситуації бізнес, який прагне довгострокової стійкості, шукатиме можливість релокації в безпечнішу, передбачуванішу й зрозумілішу юрисдикцію, якою є Польща