Павло Шандра: Указ президента України про проведення параду в Москві

Сьогодні всі пострадянські республіки відзначають День перемоги над нацизмом. У своєму виступі, на догоду політкоректності, президент Зеленський замовчує про географічну локалізацію колишнього нацизму, роблячи акцент на російській сутності сучасного нацизму.

Треба сказати, що Російська Федерація зробила все, щоб девальвувати пам’ять про спільну перемогу над тим нацизмом не лише тому, що явила світові нову реінкарнацію нацизму, а й тому, що протягом усіх пострадянських років уперто применшувала роль інших республік, роблячи акцент саме на власній історичній ролі.

Тим самим, за відсутності сучасних досягнень, Москва намагалася й далі жити минулим, займаючись ревізією спільної історії. Саме тому, коли Москва звинувачує Україну в ревізії минулого і в спробі применшити роль усього Радянського Союзу у відбудові повоєнної економіки України, Кремлю не завадило б самому подивитися в дзеркало, щоб побачити криву, нахабну від пихи пику.

Ще до повномасштабної російської агресії я писав, що найбільша проблема Москви — це відсутність візії. Путін щиро вважає, що можна влити нове вино в старі радянські міхи, продовжуючи зовнішньополітичну лінію покійного Євгена Примакова.

У реальності ми бачимо, що роль і значення Москви на просторі СНД неухильно падають. Безумовно, Москва залишається важливим чинником економічної та політичної географії для низки пострадянських країн, але її позиція врівноважується думкою Пекіна, Анкари чи Вашингтона.

У Москви більше немає ексклюзивних важелів впливу на пострадянському просторі. І тут знову винен сам Кремль: замість того, щоб бути локомотивом реформ і глобалізації, виявляти повагу до пострадянських країн, Кремль своєю поведінкою не притягував, а навпаки, відштовхував національні еліти пострадянських республік.

Учорашня заява президента США Дональда Трампа про триденне перемир’я та обмін військовополоненими, а потім і підтвердження Києвом і Москвою прихильності до плану Трампа — це скромна плата у формі піару, яку обидві сторони можуть дати американському лідерові за його участь у спробі врегулювання війни.

Інша річ, що указ президента України про дозвіл провести парад на Червоній площі, можливо, й звучить яскраво та викликає бурю емоцій у Facebook, але в практичній площині це не що інше, як пряма насмішка над Путіним, який ще щонайменше вісім років не піде від влади.

Отже, Путін — саме та людина, з якою доведеться хоч якось домовлятися про завершення війни, коли відкриється вікно можливостей. Власне, про це говорить і сам президент Зеленський, який уже кілька разів повторював про своє бажання зустрітися особисто з Путіним.

Звісно, подібні укази президента України підвищують імовірність посилення особистої неприязні та неможливості проведення такої зустрічі. Наш президент не раз матюкав Путіна, насміхався з нього і навіть глузував із віку російського диктатора, кажучи про те, що він може пережити Путіна. Знаючи Путіна, можна легко припустити, що це лише посилює його особисту ненависть до нашого президента.

Таким чином, ми маємо справу з класичною грою з нульовою сумою, де переможець отримує все, а компроміс неможливий. І не лише тому, що метою є конкретні ділянки землі або навіть злам чинної в Росії чи Україні політичної системи.

А й тому, що особиста неприязнь одне до одного підштовхує обох автократичних лідерів до безкомпромісного протистояння, результат якого, на їхню думку, має змусити одного чи іншого залишити політичну сцену. Звісно, подібні особисті розрахунки впливають на небажання звертатися до політичного прагматизму.

У цьому контексті цілком однозначно сприймаються слова помічника президента Росії Юрія Ушакова, який дав зрозуміти, що Росія не зацікавлена в переговорах, поки Україна не вийде з Донецької області, а вже потім відкриється перспектива переходу до обговорення підписання мирного договору.

Таким чином, Росія не планує підписувати з Україною мирну угоду, навіть якби Україна, всупереч Конституції та Кримінальному кодексу, віддала агресорові частину Донбасу. Росія планує продовжувати свою агресію; просто поступка щодо Донбасу здатна розколоти громадську думку й викликати цунамі, сильніше за Революцію гідності, коли Янукович відмовився підписувати угоду про асоціацію.

Кажуть, що Віктор Янукович боявся окупації та анексії Криму, оскільки Путін нібито обіцяв йому воєнну інтервенцію. Але зрештою відмова від підписання угоди про асоціацію спровокувала Революцію гідності, внаслідок якої Янукович утратив владу, а Росія скористалася інституційною слабкістю України для безкровного захоплення Криму.

Хоча тодішній прем’єр-міністр Криму Анатолій Могильов вважав, що Крим можна було відстояти, якби був відповідний наказ тодішнього керівництва. Але тодішнє керівництво боялося розв’язування російської агресії. У підсумку ми отримали і анексію Криму, і окупацію частини Донбасу.

Інакше кажучи, часто благими намірами вимощена дорога до пекла. Завершувати війну з агресором необхідно. Якщо війна триватиме, глибина української автократії збільшуватиметься, так само як і ступінь відчуженості бюрократичного апарату від народу.

Але питання — якою ціною. Як тут не згадати слова киянина Шульгіна, який приймав зречення царя Миколи II:

“Ми були народжені й виховані для того, щоб під крильцем влади хвалити її або лаяти… Ми були здатні, в крайньому разі, безболісно пересісти з депутатських крісел на міністерські лави… за умови, щоб імператорська варта охороняла нас…”.

Життя в умовах автократії не лише в державі-агресорі Росії, а й у нас — в історичному анамнезі.