Павло Шандра: День народження президента Зеленського: сумне свято

День народження президента України Володимира Зеленського вперше за шість років не викликає ентузіазму в українському суспільстві. Колись шлюб між Володимиром Зеленським і Україною починався з любові, потім переріс у шлюб за розрахунком за принципом «коней на переправі не міняють», а тепер цей шлюб за розрахунком трансформувався у відчуття повної безнадії та апатії. Це не означає, що люди не живуть своїм приватним життям, не святкують сімейні урочистості, не радіють народженню дітей тощо. Ні — це означає, що зростає атомізація й відчуття внутрішнього розриву як всередині суспільства, так і між суспільством та владою.

Значною мірою до цього призвели обстріли російських окупантів, які роблять життя людей нестерпним, однак визначальну роль зіграла саме поведінка команди президента Зеленського. Усі бачать рівень корупції в країні, те, як ТЦК ловлять людей на вулицях, як фіктивно бронюють «своїх» прикормлених журналістів на меморіальних комплексах, як в одних регіонах де-факто немає війни, тоді як в інших — руїна. Це вже неможливо списати на російське ІПСО, та й ніхто, в принципі, не хоче цього робити.

Це та стадія «сімейних» стосунків, коли вже ніхто не соромиться розкидати шкарпетки по дому, голосно гикати й лаятися, не добираючи слів. Просто вже все одно. Приблизно схожа ситуація й за межами України. Якщо на початку війни про Україну було заведено писати або лише добре, або нічого, то згодом дедалі частіше стали писати про корупцію, а тепер про країну взагалі часто не згадують — попри те, що Росія влаштувала холодомор, а люди сидять без світла і тепла. Крім того, накопичилася сильна втома особисто від президента Зеленського.

Якщо раніше його пафосні промови запалювали серця, то тепер вони викликають відторгнення. Яскравим свідченням цього став виступ на економічному форумі в Давосі, де президент України з пафосом викривав Захід за недостатню допомогу Україні, за ігнорування загрози з боку Росії, а також навіщось коментував внутрішню ситуацію в Ірані та Венесуелі. Роль морального авторитета, яку на себе приміряв президент Зеленський, дедалі більше розходиться з реальністю. Недарма міністри й радники багатьох європейських країн поспішили делікатно нагадати президенту України, що країна повністю залежить від Європейського Союзу і що «не до жиру — аби живими бути». Загалом, якщо висловитися одним словом, минула любов — і зів’яли геополітичні помідори.

У цій ситуації найкраще, що міг би зробити президент Зеленський, — це просто піти, передавши владу іншій людині, щоб суспільство ожило від відчуття безнадії та постійного калейдоскопа одних і тих самих облич, які вже не тягнуть на «молоду команду», але все ще експлуатують цей образ. Президенту Володимиру Зеленському виповнилося 48 років — майже стільки ж, скільки було Порошенку, коли він став президентом України. До речі, за іронією долі Зеленський у своїх виступах у 2019 році часто експлуатував втому суспільства від Порошенка. Хоча все пізнається в порівнянні: багато з тих, хто у 2019 році хотів позбутися Порошенка й обрати «свого хлопця» президентом, уже лежать на кладовищі. Це та ціна, яку вони заплатили за легковажність у своєму виборі.

Президент Зеленський у свій 48-й день народження не може не розуміти, що рано чи пізно гасне світло і правлінню будь-якого політика приходить кінець. Фактично, якщо припустити, що вибори відбудуться через рік, то на той момент президент Зеленський буде при владі вже вісім років. За Конституцією 1996 року це два повні президентські строки, і спроба вдруге ввести суспільство в оману на тему того, що «чортівськи хочеться попрацювати» і що другий строк нібито не рахується, — не факт, що спрацює. Усе залежатиме від настроїв у суспільстві. Якщо збережеться та сама апатія, що й сьогодні, то можна з упевненістю очікувати, що всі дружно, ніби за командою, проголосують за продовження ще на п’ять років правління президента Зеленського.

Багато залежатиме від характеру російської агресії та від того, в якій історичній і географічній точці Україна зуміє зупинити агресивну політику Путіна. Путіну не потрібні території — йому потрібна вся Україна як складова частина Росії або Україна, що повернулася під російський протекторат. Це питання чоловічого інстинкту Путіна. Якби політичний інстинкт не був пригнічений чоловічим, Путін не починав би агресію проти України, не анексував би Крим, не провокував би громадянське протистояння на Донбасі й тим більше не починав би повномасштабне вторгнення 24 лютого 2022 року. Кожен новий клаптик території не наближає Путіна до мети, а, навпаки, віддаляє її.

Іронія в тому, що в цій війні занадто багато особистого, але ні президент Зеленський, ні диктатор Путін не планують іти. А отже, особисті суперечності лише загострюватимуться, а всі розмови про їхню можливу зустріч — не більше ніж наївність західних переговорників, які вважають, що двосторонній діалог здатен зрушити ситуацію з мертвої точки.