Павло Шандра: Генерал Залужний: старт чи фальстарт?

Протягом минулого тижня ми вперше побачили публічну критику генерала Залужного на адресу президента Зеленського. Джерелами цієї критики стали статті в The Guardian та Associated Press. Якщо зіставити лінії критики, то перед нами постає «володар слабкий і лукавий, лисий чепурун, ворог праці, випадково пригрітий славою, що над нами царював тоді».

Найвідоміший американський фахівець ХХ століття в галузі соціальної інженерії, Волтер Ліппман, називав це уявленням про реальність, яке формується через ЗМІ й може як суперечити реальності, так і актуалізувати її.

Очевидно, що завдання публікацій у західних медіа полягає в тому, щоб після чотирьох років повномасштабної російської агресії пролити світло на те, хто був винен у провалах підготовки до війни та в контрнаступі 2023 року, оскільки саме ці два сюжети формують альтернативну сюжетну лінію, в межах якої війна або не почалася б узагалі, або Україна змогла б вийти на кордони 1991 року, скориставшись неготовністю Росії до затяжної воєнної кампанії.

У широкому сенсі західні медіа ставлять питання так: наскільки президент Зеленський є ефективним керівником з погляду продовження війни? Ніхто не ставить під сумнів сам факт продовження війни — усі впевнені, що Росія не відступить і війна триватиме. Питання лише в ефективності та комфортності роботи особисто з президентом Зеленським на посаді глави держави.

Сам президент України в інтерв’ю британському журналісту Пірсу Моргану зауважив, що виборів в Україні хочуть не лише росіяни, а й американці — можливо, просто тому, що хочуть його замінити. Очевидно, що своїми різкими коментарями, розмовами про вступ до Європейського Союзу та НАТО президент Зеленський ставить у глухий кут західні політичні еліти, ніби змушуючи їх реагувати на його слова.

У такій ситуації президент Зеленський, на думку західних країн, відволікається від найголовнішого — ведення війни. Крім того, почастішання випадків «бусифікації», про які тепер говорить і сам президент, очевидно спричинене відчуттям безнадії, коли чоловіче населення країни розуміє: шлях до армії — це квиток із відкритою датою; як би ти не любив країну, ти не знаєш, коли зможеш повернутися до родини.

Західні країни, які моніторять ситуацію в Україні, не можуть цього не розуміти. І в цій ситуації ставка на Залужного виглядає цілком логічною. По-перше, він у суспільстві асоціюється з періодом перемог української армії; по-друге, заміна Володимира Зеленського на Залужного надала б драйву повсякденності в умовах воєнного часу, створила б ілюзію надії.

Розрахунок західних еліт зрозумілий. Вони не бачать бажання Путіна зупиняти агресію проти України. З іншого боку, воюючи з Україною, Росія знекровлює сама себе, і таким чином знижується ризик ескалації в Європі. Але президент Володимир Зеленський занадто розумний, щоб не розуміти: він грає в гру, де ставка — життя, причому не лише політичне. З огляду на обсяг інформації, якою він володіє, він точно не хоче стати зайвим на цьому святі життя. Захід дуже цинічний: сьогодні він може носити політика на руках, а завтра — «поставити на ножі». Історія це доводить: просто, на відміну від Сходу, Захід завжди м’якше стеле, та жорсткіше їхати.

У зв’язку з останніми подіями дехто став порівнювати Залужного з Єльциним: мовляв, прямий випад проти партії привів Єльцина до опали, а вже через чотири роки він стояв на танку навпроти Білого дому. Аналогії явно не на користь генерала Залужного. По-перше, у Єльцина, на відміну від Залужного, був образ «іншої Росії». І тут не заслуга Єльцина — сам час підкидав цей образ. Здавалося, що Росія може стати країною з капіталістичною економікою, що Радянський Союз із його апаратом лише заважає, що разом Союз уже нікуди не дійде, а отже, потрібно розмежуватися, щоб потім об’єднатися у світлому капіталістичному майбутньому. Єльцин демонстративно таврував радянських бюрократів за їхні привілеї, їздив у автобусі. Хоча вже через п’ять років після його приходу до влади стало очевидно, що йому самому та його оточенню чужа аскеза. Коротко кажучи, існувала реальна альтернатива, і люди відчували, що ця альтернатива є, а Єльцин зі своєю грізною статтю уособлював поводиря, який міг повести суспільство в новий світ.

У випадку з генералом Залужним усе інакше. Так, він генерал, з яким асоціюються перемоги, але в нього немає образу «іншої України», та він і не вписується в цей образ. Усе, що він пропонує, так чи інакше пов’язане з продовженням війни — і це нічим не відрізняється від політичної пропозиції Зеленського. Безумовно, з огляду на поведінку Росії здається, що в найближчій історичній перспективі мир у принципі неможливий, і всі, хто «продають мир», — відверто брешуть. Але це не важливо. Важливо те, що генерал Залужний не може «продавати мир» — він може лише пропонувати суспільству війну. А брехати в нього не вийде — тоді він вийде зі своєї політичної органіки.

Своїми публічними випадами на адресу президента Зеленського він, очевидно, планує потрапити в опалу й піти з посади посла України у Великій Британії. Це закон жанру. Саме тому президент України наполіг на відставці генерала Малюка з посади голови СБУ, попри його популярність. Керівник не може дозволити підлеглим по вертикалі публічно себе критикувати.

Постає питання, наскільки вдало генерал Залужний обрав момент і чи не опиниться він у ситуації, коли, втративши трибуну, залишиться просто 52-річним відставним буркотливим генералом, далеким від поля бою, — або ж для нього виникне історичний шанс стати українським Наполеоном. Час покаже.