Павло Шандра: Картонні протести та агресія Путіна

Поки президент України Володимир Зеленський запроваджує санкції проти громадян України, а інша група громадян водить із картонками в руках хороводи, вимагаючи повернути міністра Федорова і тим самим підтримуючи кадрову чехарду президента, російська агресія не просто нікуди не поділася — вона, схоже, виходить на новий рівень.

25–26 липня президент Касим-Жомарт Токаєв прибув до Омська для участі у XXII Міжрегіональному форумі співробітництва Казахстану і Росії. Під час форуму він фактично поставив під сумнів російське трактування російсько-українського конфлікту, давши зрозуміти, що в Україні не було ознак громадянської війни, на чому російська сторона наполягає вже 12 років — з моменту анексії Криму і початку гібридної агресії на Донбасі.

Крім того, президент Токаєв зробив акцент на повазі казахстанського народу до культури й мови українського народу, тим самим спростувавши спекуляції Володимира Путіна про «росіян як титульну націю» України. До речі, на форумі Путін знову повторив цю тезу.

Ба більше, Путін дав зрозуміти, що в нього немає внутрішніх сумнівів щодо українського питання. Не вперше він посилається на роботу в архівах, намагаючись обґрунтувати тезу про те, що Україна нібито має бути вдячною за своє радянське минуле.

Багато хто помилково приписує словам Токаєва якесь послання, яке нібито хотів передати голова КНР Сі Цзіньпін. Насправді Токаєв чудово пам’ятає, що 15 грудня 1936 року була утворена Казахська РСР, яка до цього входила до складу РРФСР.

Таким чином, за бажання Путін може екстраполювати свою агресивну риторику і на Казахстан, нагадавши про те, що Сталін був одним із творців Казахстану в його нинішньому вигляді.

Симптоматично, що Путін виходить із логіки помилковості політики Леніна, який, на його думку, замість того щоб розвивати більшовицьку Росію, створив Союз Радянських Соціалістичних Республік.

Головна ідея цієї держави якраз і полягала в наданні великим національностям можливості мати власні союзні республіки.

Тему Казахстану зачіпати не буду, однак нагадаю, що Українська Держава Павла Скоропадського, створена на основі Української Народної Республіки, була визнана низкою держав, причому не лише країнами Четверного союзу. Отже, ні Ленін, ні Сталін не створювали Україну — вона існувала до них.

І якби не більшовицьке захоплення влади в Петрограді з подальшим вторгненням до Києва, то Українська Держава розвивалася б незалежно від Москви, подібно до того, як це сталося з Фінляндією. Але старого коня нових трюків не навчиш. Кожен бачить те, що хоче бачити.

Путіна чомусь не надто турбують росіяни, яких виганяли з Туркменістану чи Таджикистану, він не починав спеціальної воєнної операції проти Душанбе або Ашгабата. Просто йому начхати на росіян і на Росію. Путін, як будь-який диктатор, знаходить зрозуміле для себе і світової спільноти виправдання своїм агресивним діям.

Ось деякі цифри: у Таджицькій РСР було 390 тисяч росіян, на початку 2000-х їх залишилося 70 000; у Туркменській РСР проживало приблизно 350 тисяч росіян, на початку 2000-х їх залишилося кілька десятків тисяч. Тут сам Бог велів би почати спеціальну воєнну операцію, але нічого подібного не було. Риторика Путіна ламаного гроша не варта.

Очевидно, що майбутні вибори до Державної думи легітимізують його агресію проти України. Як сказав товариш Сталін, який нам зовсім не товариш, а товаришу Путіну: не важливо, як проголосують, важливо, як порахують, а порахують як потрібно «Єдиній Росії».

Ба більше, Путін успішно справляється з тим, що продає своєму народу провали в Україні тим, що Росія веде війну з країнами НАТО на території України.

А удари по українській інфраструктурі ніби це підтверджують: не можуть же українці так успішно атакувати російську інфраструктуру.

Навіть у цьому проявляється російське чванство, небажання визнати українців рівними собі. Це, до речі, виникло не сьогодні, нагадаю: Путін останні п’ятнадцять років послідовно заперечує внесок усіх республік, крім РРФСР, у перемогу над нацистською Німеччиною.

Найкраще російську дійсність описав Гліб Павловський, російський політолог, випускник історичного факультету Одеського університету імені Мечникова, який лише на чотири роки пережив свого випускника:

«….Стратегічно Система РФ не визнає поділу на внутрішнє і зовнішнє. Закордонні операції використовуються для забезпечення внутрішніх, компенсуючи їхню неуспішність.

Система веде кілька війн усередині й поза РФ або готується до них. Об’єктом російської внутрішньої політики може виявитися суб’єкт у будь-якій точці світу. Актори системи ходять під міжнародними санкціями за дії невідомих їм “кремлівських хакерів”.

Кремль — суб’єкт великої стратегії, яка в Системі неподільна. Вона світова і внутрішня водночас. Нічого дивуватися, що на зовнішні удари влада відповідає карами проти свого населення…

Стратегічна атмосфера в Системі — це атмосфера вічно розв’язаних рук. Тут, як на полі бою, усі фактори перетворені на ресурси або загрози. Стратегічний підхід придушив нормативний.

У межах Федерації влада поводиться так само, як у цілому світі, невідмінно — захищаючись від загроз і керуючи світом по глобусу. Територія Російської Федерації при цьому її плацдарм, і сама Росія лише “нація-плацдарм…”».

У трохи плутаному тексті є дві ключові тези — «про атмосферу вічно розв’язаних рук» і про самоусвідомлення себе як «нації-плацдарму». Про це необхідно пам’ятати всім тим, хто помилково вважає, що будь-які інфраструктурні труднощі здатні серйозно похитнути наміри Путіна продовжувати війну.