Павло Шандра: Візит Галлахера та Реткліффа до Москви. Війна триває.

За останній місяць лише лінивий не спостерігає інтенсифікації воєнних дій між Росією та Україною. Залишивши за дужками реальну ситуацію на полі бою, де за нинішньої волатильності дуже легко маніпулювати цифрами квадратних кілометрів, що переходять із рук у руки, ми бачимо, що обидві сторони взяли курс на підрив суспільної моралі через удари по логістичних центрах і торговельній інфраструктурі.

Україна дуже ефективно б’є по Ozon, Wildberries та інших мережах, водночас російські окупанти вибивають склади «Нової пошти», «Сільпо», «Епіцентру», Rozetka та інших компаній.

Щодо того, що відбувається всередині українського суспільства, є різні оцінки, але всі вони тьмяніють у світлі необхідності протистояти ворогу. Усім хочеться закінчити війну, але здатися — ніколи.

Те саме і серед російського суспільства. Крім того, у наших країн різна вагова категорія. Агресор випереджає нас за величиною території, людськими та матеріальними ресурсами. Цього не можна не враховувати.

Минулого тижня відбулося два знакові візити. До Москви прибули секретар з міжнародних справ при Святому Престолі Пол Річард Галлахер і глава ЦРУ Джон Реткліфф.

Якщо щодо візиту Реткліффа до Москви існує безліч спекуляцій — від обговорення питань російської агресії проти України до російської загрози НАТО і майбутнього Ірану, — то у випадку з Галлахером ситуація стає зрозумілішою завдяки інтерв’ю РБК міністра закордонних справ Сергія Лаврова.

Який заявив, що розповів Галлахеру про так звану віроломну поведінку Заходу щодо толерування ситуації в Україні в частині захисту російської мови і церкви, а також про роль Заходу в подіях 2014 року і щодо того, що за ними відбулося.

Загалом стара російська пропагандистська жуйка, яку Лавров повторює раз у раз, щоразу повідомляючи про здивований вираз обличчя свого візаві, ніби Лавров розповідає йому щось таке, чого світ іще не чув у виправдання агресором своєї агресії.

Якщо співвіднести інтерв’ю Лаврова з інтерв’ю генерала Буданова, можна зробити висновок, що переговорний процес поставлено на паузу. Єдиний трек, який дає свої плоди, — це робота двох уповноважених, Дмитра Лубінця і Яни Лантратової, завдяки якій відбувається обмін солдатами, які перебувають у полоні.

До слова, Лавров охарактеризував цей діалог як конструктивний і деполітизований. Тут варто відзначити роль Дмитра Лубінця, який, усупереч суспільному тиску, зумів вибудувати доброзичливий діалог із Лантратовою, розуміючи, що на кону життя конкретних українських солдатів.

А судячи з того, що, за словами генерала Буданова, українську армію потрібно поповнювати не менш ніж на 30 тисяч солдатів щомісяця, цей діалог іще довго буде актуальним.

Цікаво, що минулого тижня списки партії «Яблуко», яка зайняла антивоєнну позицію, зняли у Свердловській, Псковській і Калінінградській областях, тобто там, де позиції «Яблука» найсильніші.

Ба більше, державний соціологічний центр ФОМ виключив «Яблуко» зі своїх досліджень. Формальною підставою стало зняття «Яблука» з реєстрації, але реальною, звичайно, — зростання їхнього рейтингу.

Зрозуміло, що «Яблуко» не могло претендувати на перемогу на цих виборах. Навіть без фальсифікацій «Єдина Росія» отримала б більшість місць у Державній думі. Загроза полягала в тому, що риторика «Яблука» могла б звучати з телеканалів, а найголовніше — «Яблуко» могло б претендувати на потрапляння невеликою фракцією до парламенту.

Здається, що спільного між цими новинами? Спільне те, що ми не спостерігаємо жодних ознак завершення війни. Ба більше, війна виходить на новий виток протистояння, який передбачає залучення до того, що відбувається, цивільної інфраструктури.

Для України подібний розвиток подій становить загрозу з точки зору економіки, яка є становим хребтом української національної безпеки. Країна не може залежати лише від західної підтримки, інакше не можна говорити про незалежність.

Можна, звичайно, святкувати 24 серпня і влаштовувати помпезний парад, але мрії одразу розбиваються об реальність, коли нічим платити, за словами президента України, українським героям і нам терміново потрібна підтримка у формі чергових десятків мільярдів доларів.

Якщо подивитися на макроекономічну ситуацію в державі-агресорі Росії та Україні, контраст стає більш очевидним. Росія, попри колосальні витрати на війну, зберігає значно більший запас міцності за рахунок масштабів економіки, сировинного експорту, доступу до внутрішніх фінансових ресурсів і здатності держави перерозподіляти значну частину економіки на воєнні потреби.

Україна ж перебуває в іншій ситуації: руйнування інфраструктури, скорочення виробничого потенціалу, демографічні втрати, дефіцит робочої сили і знову залежність бюджету від зовнішнього фінансування суттєво обмежують простір для маневру.

Тому для нашої країни питання економічної стійкості — це вже не просто питання рівня життя чи темпів зростання ВВП, а безпосередньо питання здатності держави продовжувати опір. І тут просто словником стійкості в подарунковій упаковці не обмежишся.