Павло Шандра: Відставка Свириденко та Федорова. Санкції проти Порошенка.

Минулого тижня відбулося кілька дуже важливих подій, які впливатимуть на політику найближчих місяців. Найголовніше — те, що Верховний Суд України відмовив Петру Порошенку у скасуванні антиконституційних санкцій.

Рішення Верховного Суду наочно продемонструвало, що наша країна давно вийшла за межі конституційного поля, а отже, інтеграції до Європейського Союзу нам не бачити як власних вух без дзеркала. Безумовно, це суверенна справа України в особі її влади — вибудовувати життя всередині країни так, як вона вважає за потрібне.

Але це також суверенне право Європейського Союзу — обирати, кого запрошувати до вступу, а кого залишити за бортом. Так, звичайно, з огляду на повномасштабну російську агресію шанси на вступ до ЄС і без того були мінімальними.

Однак своїми діями українська влада дає додаткові аргументи європейським чиновникам, які пояснюють, чому Україна поки що не готова до членства в Європейському Союзі. Очевидно, що після проходження всіх національних судових інстанцій команда п’ятого президента України Петра Порошенка подасть скаргу до ЄСПЛ, який із високою ймовірністю ухвалить рішення на його користь, визнавши запроваджені санкції незаконними.

Це продемонструє неготовність української судової системи забезпечувати справедливе правосуддя.

Треба сказати, що будь-яка влада розбещує, а абсолютна влада в умовах зовнішньої агресії розбещує абсолютно.

Фактично війна створює моральне підґрунтя для посилення влади та ламання звичних правил гри. І хоч би скільки Петро Порошенко демонстрував солідарність, хоч би скільки здавав орден «Білого Орла», жодних знижок йому не буде. Будь-які дії Порошенка на підтримку армії та країни чинна влада сприйматиме виключно крізь призму майбутніх виборів.

Повна апатія суспільства і прийняття подібних правил гри лише посилюють апетит президента. І ось уже під каток потрапив колишній народний депутат Борислав Береза, проти якого запровадили санкції. Помилка багатьох спостерігачів полягає в тому, що замість засудження подібної практики вони порпаються у списках і, залежно від своїх вузькополітичних уподобань, захищають то одну, то іншу підсанкційну особу.

Мовляв, Береза — патріот, і санкції проти нього — це погано, а Арестович не патріот, і санкції проти нього — це добре. Ще раз: не можна карати за слово, а тим більше без дотримання процедури, змагальності сторін і надання суспільству реальних аргументів на користь тієї чи іншої позиції.

Запровадження санкцій у позасудовому порядку, просто за поданням спецслужби, дає сигнал усій вертикалі влади в усіх регіонах, що можна переступати закон, головне — без шуму й пилу. Якщо так можна чинити з колишнім президентом і народним депутатом, то чому не можна на порожньому місці приписати людині співпрацю з державою-агресором, якщо вона не захоче ділитися? Як казали в минулі часи: була б людина, а стаття знайдеться.

Поряд зі справою Петра Порошенка особливо екстравагантно виглядає зміна українського уряду. Замість Юлії Свириденко на посаду прем’єр-міністра України висунуто нинішнього очільника «Нафтогазу» Сергія Корецького.

Президент України постійно підкреслює, хто в домі господар. Однак, згідно з Конституцією, він не має права самостійно висувати або відправляти у відставку прем’єр-міністра. Нагадаю, що главу уряду висуває коаліція або монобільшість парламентарів, після чого його кандидатура вноситься на розгляд Верховної Ради.

Президент призначав уряд до 2004 року, коли Конституція зазнала змін і країна перейшла до парламентсько-президентської форми правління. До слова, у Росії після 2020 року Державна Дума також практично не впливає на формування уряду: це прерогатива президента, тобто диктатора Володимира Путіна.

Уважно ознайомився з пропозиціями мого доброго знайомого, засновника бізнес-спільноти Board Андрія Длігача, які той висуває для нового уряду через свій фейсбук.

Зокрема, Длігач робить великий акцент на посиленні стійкості країни, її експортного потенціалу, проведенні фіскальної реформи та підвищенні прозорості управління.

Складно сперечатися з його розумними пропозиціями, проблема лише в тому, що Длігач писав те саме і під час призначення Свириденко. Але влада за своєю природою дуже інертна, і марно чекати від уряду ліберальних реформ, коли прем’єр-міністр не контролює силовий апарат і не контролює методи фінансового стимулювання.

Натомість — чергова зміна конфігурації міністерств. Від створення суперміністерств до їх максимального дроблення — по суті, ми спостерігаємо управлінський хаос, нездатність влади сформулювати довгострокові цілі в цій війні та підготувати країну до зими.

Окремої уваги заслуговує ситуація навколо міністра оборони Михайла Федорова, якого хочуть замінити чинним міністром внутрішніх справ Ігорем Клименком. Ми бачимо інтриги мадридського двору, коли окремі особи своїми заявами розхитують ситуацію на догоду політичним інтересам. З їхніх вуст знову лунають заклики виходити з картонками й захищати Федорова.

Таким чином, якщо ці заклики справді призведуть до протестів, подібних до тих, що відбувалися через скорочення повноважень НАБУ і САП, і президент знову відступить, це стане свідченням того, що влада в умовах війни хитається і не здатна протистояти навіть відносно невеликій групі протестувальників.

Якщо ж ці протести буде проігноровано, у суспільстві все одно залишаться питання щодо критеріїв, які лягли в основу рішення президента.

Це рукотворна проблема, яка у звичайній ситуації вирішується на виборах, але, оскільки вибори неможливо провести в умовах російської агресії, вона призводитиме до ерозії державного апарату.