Ольга Голубовська: Країна, яка воює, не може дозволити собі епідемію туберкульозу

Україна роками залишається серед лідерів Європи за поширенням туберкульозу. Більше того, дедалі серйознішою стає проблема мультирезистентного туберкульозу — форми захворювання, яка лікується значно довше, важче і дорожче. 

І це не наслідок війни. Ми прийшли до повномасштабного вторгнення вже з цією проблемою. Ми мали її до COVID-19. Знали про неї роками. Але замість посилення протитуберкульозної служби почали руйнувати систему, яка дозволяла контролювати хворобу.

Нам розповідали про нові підходи. Про те, що хворий через кілька тижнів лікування перестає виділяти збудника. Це правда. Але є одна принципова умова: він повинен регулярно приймати препарати. Але давайте чесно хто проконтролює такого пацієнта? Хто забезпечить, щоб людина без житла, без роботи, із залежністю чи важкими соціальними проблемами щодня приймала ліки і не переривала лікування? Сподіватися лише на свідомість пацієнта в таких випадках — означає заплющувати очі на реальність. 

Саме тому протитуберкульозні диспансери створювалися не для красивої статистики. Їхнім завданням був контроль лікування. 

Хворого на туберкульоз потрібно годувати. Виснажену людину, яка втратила вагу і сили через тяжку інфекцію, неможливо вилікувати лише таблетками. Саме тому диспансери забезпечували не тільки лікування, а й харчування та соціальний супровід.

Якщо ви закриваєте таку систему, ви зобов'язані створити іншу. Потужні соціальні служби. Контроль прийому препаратів. Систему супроводу пацієнтів. Якщо цього немає, то ви не реформували систему. Ви просто її ліквідували.

І це стосується не лише туберкульозу.  За останні роки в Україні закривалися інфекційні стаціонари, скорочувалися інфекційні ліжка, втрачалися кадри, руйнувалися цілі професійні школи. У якийсь момент країна навіть залишилася без головного інфекціоніста та головного епідеміолога.

Роками суспільству пояснювали, що СЕС — це «совок», що санітарні лікарі лише заважають бізнесу, що достатньо ліквідувати структуру — і проблеми зникнуть. 

У результаті зникли не проблеми. Зникла система раннього виявлення загроз, зникли фахівці, зникли механізми контролю. А коли прийшов COVID-19, виявилося, що країна гарячково намагається відновити те, що сама ж і зруйнувала.

Будь-яка держава може зіткнутися з новою інфекцією. Це нормально. Ненормально — не мати системи, яка здатна її виявити та зупинити.

Сьогодні Україна перебуває у стані війни. Масові переміщення населення, перевантаження медичної системи, поранення, переливання крові, погіршення соціально-економічних умов — усе це створює додаткові ризики для поширення інфекцій.

І саме зараз нам потрібне не подальше скорочення, а відновлення профілактичного напрямку медицини. Профілактика — це не другорядна функція системи охорони здоров'я. Це її фундамент. Тому що епідемії не починаються раптово.

Їхньому вибуху завжди передують роки байдужості до експертів, руйнування інституцій та економії на безпеці. Сьогодні ми вже маємо один із найвищих рівнів туберкульозу в Європі. Питання полягає не в тому, чи стане ситуація гіршою. Питання в тому, чи почне держава діяти до того, як ми знову будемо рахувати втрати.