Павло Шандра: Обстріли Одеси та день народження Путіна

Цими вихідними вночі наше місто знову пережило терористичні обстріли. Попереду — дуже складна зима. Росія не планує зупинятися, а Путін — сідати за стіл перемовин.

Багато хто помилково вважає, що Володимир Зеленський не хоче укласти мир, — і глибоко помиляється. Є ті, хто, як Арестович і Латиніна, раціоналізують дії Путіна, вважаючи, що він зупиниться, якщо віддати йому «чотири області та Крим».

Щоб спростувати ці твердження, необхідно звернутися до історії його правління — благо, цього тижня Путін відсвяткував черговий день народження.

На початку нульових, під час передачі влади від Бориса Єльцина до Володимира Путіна, відбулася важлива подія, якій часто надають надто мало значення. Путін зумів консолідувати всю вертикаль влади навколо Кремля.

У 1990-х роках Кремль постійно перебував у стані облоги. Комуністична більшість у союзі з губернаторським корпусом у Раді Федерації та частиною уряду тиснула на оточення Єльцина.

Кілька разів сам Єльцин був на межі імпічменту. Це був не лише конфлікт навколо влади, але й конфлікт навколо ідеології. Із втратою суспільної підтримки та зростанням симпатій до радянського минулого Єльцина дедалі частіше сприймали як руйнівника стабільності, як людину, що продала Росію в угоду західним інтересам.

Розпалюючи антисемітизм, конспірологи стверджували, що Єльцин — не росіянин, а єврей, начебто з прізвищем «Ельцин». Відповідно, нібито існував єврейський змова проти Росії, а країну під заступництвом «Ельцина» грабували Березовські, Ходорковські, Чубайси, Бурбуліси.

Таким чином, уся вертикаль влади ставала в опозицію до Кремля. У якийсь момент свою гру почали грати й силовики, які сприймали події на міжнародній арені як зраду інтересів Росії.

У їхніх очах справжнім борцем за національні інтереси був Євген Примаков, і саме його слід було вести до влади. Тиск на Кремль посилювався також через ситуацію невизначеності: Кремль не міг визначитися з кандидатурою наступника.

Олігархи, які на виборах 1996 року були опорою Єльцина, стали в опозицію до ліберальної частини його уряду після справи «Связьінвесту». Таким чином, з різних причин, але всі ключові групи працювали на знесення Кремля та «сім’ї» Єльцина.

Висунення Путіна на пост прем’єр-міністра, а потім і президента, дало Кремлю імпульс до боротьби. Відповідним контекстом стала чеченська війна, яка переконала еліту в тому, що Путін — підходящий кандидат на посаду глави держави.

Після виборів до Державної думи відбулося «примирення вертикалі»: Євген Примаков відмовився брати участь у президентській кампанії, а блок «Вітчизна — Вся Росія» взяв курс на об’єднання з «Єдністю» у майбутню «Єдину Росію».

Замість того щоб зупинитися на досягнутому компромісі, Путін після обрання президентом узяв курс на знищення незалежності губернаторів як класу і на реформування Ради Федерації.

Тоді ліберали вітали це рішення, оскільки воно вкладалося у їхню картину «сучасного Піночета». Слідом за Радою Федерації Путін знищив незалежність Державної думи: звідти були вигнані ліберальні фракції та незалежні депутати, які не хотіли йти в ногу з владою.

Відбирання НТВ у Володимира Гусинського сприймалося як показова прочуханка олігарха, що виступив проти Кремля. Багато журналістів повернулися на канал, будучи впевненими, що нове керівництво, призначене «Газпром-медіа», дотримуватиметься старих принципів редакційної незалежності, як це робив Гусинський.

Після 2003 року тиск ще більше посилився, а події в центрі на Дубровці стали каталізатором встановлення повного контролю над ЗМІ.

Російська агресія проти Грузії та України, не зустрівши опору, призвела до повномасштабної війни проти України. Отже, будь-яка спроба примиритися з Путіним не працює — доти, доки він сам не буде змушений відступити і психологічно не зламається.

Пробувши при владі 25 років, він вірить у свою «історичну місію» і в те, що зрештою переможе в цій війні, перегравши США та Європу. Тільки наростаючий тиск на російський режим може зупинити Путіна і змусити його піти на компроміс.

Боротьба з Україною та Заходом — це екзистенційна боротьба для Путіна, на відміну від конфлікту з Азербайджаном, який суперечить інтересам країн Глобального Півдня. Будучи недемократичним лідером, Путін бачить джерело легітимності своєї боротьби із західним світом саме серед країн Глобального Півдня.

Саме тому його вибачення перед Президентом Алієвим за збитий борт Azal не можна екстраполювати на агресію проти України.