Павло Шандра: Підозра від НАБУ для Юлії Тимошенко

З вечора вівторка всі активно обговорюють кримінальну справу, ініційовану Національним антикорупційним бюро України. Пізно ввечері 13 січня НАБУ і САП, не називаючи прізвищ, заявили, що голова однієї з депутатських фракцій Верховної Ради пропонував хабарі іншим народним депутатам України.

За попередньою кваліфікацією можливе покарання — до 10 років позбавлення волі з конфіскацією майна. Паралельно стало відомо про проведення обшуків в офісі партії «Батьківщина», а вже наступного ранку з’явилися фотосвідчення обшуку та коментарі самої Юлії Тимошенко.

Тут важливо сказати, що Юлія Тимошенко — це не просто досвідчена українська політикиня. Вона уособлює весь характер лихих 1990-х, коли майбутню прем’єр-міністерку знали як успішну бізнесвумен із Дніпропетровська, яка зуміла увійти в довіру до всесильного на той момент Павла Лазаренка.

У книжці американського журналіста Метью Бжезинського «Казино Москва: історія про жадібність і авантюрні пригоди на найдикішому кордоні капіталізму» ми знаходимо, зокрема, й такі епізоди, що описують діяльність Тимошенко в той період:

«…Повсякденну солдатську форму шили на українській фабриці, куди ЄЕСУ подавала електроенергію. Фабрика розраховувалася з ЄЕСУ готовою формою, яку ЄЕСУ відправляла до Москви як частину оплати свого боргу “Газпрому”.

Оскільки “Газпром” заборгував Кремлю мільярди раніше несплачених податків, це газове чудовисько використало отриману військову форму як платіж для списання своїх боргів перед урядом Росії. Уряд Росії йшов на це з великим невдоволенням через дефіцит військового бюджету.

Ключовим для мене було питання, на яке я не міг отримати прямої відповіді, — яку суму заборгованості “Газпрому” з податків Кремль списав за рахунок постачання одягу для армії? Можна сміливо стверджувати, що військова форма, пошита на замовлення ЄЕСУ, була однією з найнеякісніших і найдорожчих у світі, внаслідок чого терзаний з усіх боків уряд Росії зазнав збитків і в цій угоді…»

Коментуючи свою діяльність, Тимошенко говорила Бжезинському:

«…У часи кризи завжди з’являється той чи інший шанс. Наше завдання полягало в тому, щоб знайти організації, які перебували у складному становищі, і які від розпачу були б готові співпрацювати з нами на будь-яких умовах. Я переконана, що в цьому і є сутність капіталізму…»

Не будучи задоволеним цією відповіддю, Метью Бжезинський пише:

«Баронеса грабежу мала свою власну точку зору на капіталізм. Вона просто використала можливості, що виникли в цій божевільній системі, яка видавала себе за посткомуністичну економіку…»

Тут важливо правильно розставити акценти. Безумовно, з позиції середини 1990-х років постачання форми до російської армії не могло вважатися злочином. Однак важливо звернути увагу на її цинічне ставлення до бізнесу, яке згодом було екстрапольоване в політику.

Надалі ми не раз дивуватимемося її кульбітам: від Ющенка до Януковича, від публічної сварки й звинувачень на адресу Петра Порошенка — до пропозиції широкої коаліції з Януковичем. Мета виправдовує засоби, а метою завжди був прихід до влади. Це типовий транзакційний характер її методу переговорів, який ми впізнаємо і з плівок НАБУ.

З погляду бізнесу в цьому немає нічого поганого, адже бізнес створений для експансії. Однак політику такий підхід робить повністю аморальною. Звісно, політика за своєю природою аморальна — питання лише в ступені цієї аморальності. Та над цим «попрацювали» не лише Тимошенко, а й десятки тих, хто визначав політику країни протягом тридцяти років.

Цікаво, що сама Тимошенко ще в липні виступала за позбавлення НАБУ і САП повноважень, справедливо зауважуючи, що ці структури є інструментами зовнішнього управління.

Однак НАБУ і САП — це наслідок того, що держава в Україні використовувалася не на благо більшості людей, а в інтересах меншості, яка паразитувала на недосконалості законів і відсутності правової культури у населення.

Коли країна в боргах як у шовках, їй призначають опікуна — інакше можна пропити все, що залишилося в домі. Саме так до України ставляться європейські інституції, на утриманні яких ми перебуваємо вже давно, а з моменту початку повномасштабної російської агресії весь український бюджет фактично тримається на західній допомозі.

Зараз у мережі висуваються конспірологічні теорії про те, що те, що відбувається, — це спроба дискредитації політика, який нібито єдиний був би здатний поставити підпис під невигідною для України угодою за підсумками переговорів із Росією.

Проблема в тому, що Росія не хоче жодних реальних переговорів, отже, поставити підпис під завідомо невигідною угодою неможливо. І тут питання не в персоналіях, а в історичній долі.

Інша річ, що записи вкотре показали, як український топ-політикум спокійно говорить російською мовою. Про це нещодавно говорив і народний депутат від фракції «Європейська солідарність» Володимир В’ятрович.

Проблема не в мові — російська мова не належить диктаторові Путіну. Проблема в подвійних стандартах. Як відомо, як людина робить щось одне, так вона робить і все інше.

Отже, спостерігаючи гру й нещирість навколо мовного питання, не варто очікувати іншої політики і щодо територіального питання, і в питанні майбутнього відновлення України після завершення російської агресії.