Павло Шандра: Підсумки 2025 року та невивчені уроки

Швидко минає час. Днями журналіст «Української правди» Роман Кравець опублікував скриншот новини свого видання за січень 2008 року з вітанням президента Віктора Ющенка і з жалем написав, що в той час уже не повернутися.

Одразу згадалися знамениті рядки гурту Aqua — «If I could turn back time». На жаль, те, що ми проживаємо сьогодні, уже завтра стає історією. Так само, як і п’ять років правління Петра Порошенка, які з висоти теперішнього дня багатьма сприймаються як відносно щасливий час.

Те саме стосується і президентства Ющенка, і, як це не парадоксально, відверто зрадницького правління Януковича. Не тому, що всі три президенти були однакові, а тому, що тоді не було повномасштабної війни.

За Порошенка війна тільки починалася, але її вдалося фактично заморозити й перевести у тривалі дипломатичні дискусії. Однак у 2019 році країна захотіла ризикнути. Багатьох із тих, хто ризикнув, сьогодні вже немає серед живих, а дехто втратив кінцівки й став інвалідом на все життя. У всього є ціна — навіть у помилки.

Як можна оцінити минулий воєнний рік? Насамперед це рік втрат і «кровопускання» країни. Інакше й бути не може, адже Україна веде екзистенційну війну, яку Росія, розпочавши, вже не може просто так завершити.

Мимоволі згадуються рядки Каменецького: «…Є у революції початок. Немає у революції кінця». У цієї війни теж немає кінця, бо вона екзистенційна. Росія давно для себе вирішила дилему Раскольникова — «тварь я тремтяча чи право маю».

Росія вважає, що має право на агресію проти України, і тому перейшла Рубікон, переступивши червоні лінії міжнародного права. Пишу ці рядки й ловлю себе на думці: а чи існують ще ці лінії? Чи ми вже ведемо бій з тінню?

Спостерігаючи за арештами й екстрадиціями, за територіальними зазіханнями сильних держав щодо слабких, мимоволі ставиш собі запитання: що це за право, коли бику дозволено те, чого не дозволено Юпітеру — чи тепер усе дозволено всім?

Росія для себе відповіла на це запитання просто: якщо Заходу можна, значить, і їй можна. Припустімо, міжнародне право померло — хай так. Але що тоді з правом національним?

Чи можна називати державу правовою, коли кандидатів у президенти відсторонюють від виборів, як це сталося в Румунії з Келіном Джорджеску, або коли українська влада, запровадивши санкції проти Петра Порошенка, фактично позбавила його права балотуватися на другий термін?

У Біблії Ісус Христос своїм Воскресінням переміг смерть, зруйнувавши її владу над людьми, «смертю смерть подолав». Він пішов проти системи — і переміг її. У реальному житті на подібне наважуються одиниці.

Люди за своєю природою — конформісти: вони, як риби, шукають, де глибше, прогинаючись під мінливий світ. Вони заплющують очі на санкції проти власних громадян, на те, що одні військові не сходять з екранів столичних телеканалів, а інші роками сидять у холодних окопах без шансу повернутися живими.

На початку російської агресії ми, як країна, перебували на найвищій моральній позиції. Минуло три роки — і ми скотилися до внутрішніх чвар, до з’ясування, хто більше любить Україну, і готові виривати одне одному волосся, доводячи свою правоту. При цьому старанно замовчується проста реальність: держава більше не заохочує індивідуалізм, влада вчить нас бути гвинтиками системи.

Це проявляється в санкціях, у забороні говорити мовою матері, у забороні думати всупереч «лінії партії». Як писала Ганна Арендт, ти можеш бути таким самим, як твої брати, але ти не можеш не бути таким, як вони.

Індивідуальність більше не в фаворі — у фаворі сервільність і догідливість. І всього за один рік ми стали менш індивідуальними. Ми відвикаємо від виборів, від життя без постійної тривоги, ми звикаємо до нової реальності.

Нова реальність не виникає раптово — вона привчає до себе поступово. Спершу тимчасові обмеження, потім «виняткові заходи», далі — мовчазна згода. І в якийсь момент людина вже не чинить опір, бо опір потребує зусилля, а звичка — ні.

Свобода зникає не під гуркіт танків, а під шепіт виправдань. Історія показує: війни закінчуються, режими змінюються, а от утрачена здатність ставити запитання повертається набагато важче.

Якщо суспільство розучилося сумніватися, сперечатися й обирати, перемога на фронті може обернутися поразкою в тилу. І, можливо, головний іспит цієї війни — не лише вистояти, а й зберегти в собі людину.

На жаль, минулий рік показав, що ми були не найкращими учнями в класі історії, а таких зазвичай давньогрецька богиня Кліо залишає на другий рік.