Павло Шандра: Політична гра на виживання: як конфлікт із Трампом зміцнив позиції Зеленського

«Володар слабкий і лукавий,

Лискучий франт, трудитися не звик,

Зненацька славою зігрітий,

Тоді над нами він царив.»

Ці слова були сказані про Миколу I, але вони однаково можуть бути адресовані будь-якому державному лідеру — чи то українському, чи американському. Політик завжди бореться за своє політичне виживання, за свою славу і за своє майбутнє.

Говорячи про небезпеки, з якими стикається правитель, італійський мислитель Ніколо Макіавеллі писав:

«…змовникам доводиться постійно боятися зради та жити під страхом покарання, тоді як на боці правителя — велич його сану, авторитет законів, захист прихильників і всі охоронні сили держави.

Якщо при цьому правитель ще й користується прихильністю народу, то знайти сміливців, готових на змову, дуже складно.

У таких обставинах, окрім звичайних труднощів, що супроводжують виконання задуму змовників, їм доводиться ще й боятися наслідків успіху та уникати помсти народу, від якої, як правило, немає захисту…»

Очевидно, що своїм прямим конфліктом із президентом Дональдом Трампом в ефірі президент Зеленський зміг здобути любов свого народу та різкий ріст підтримки. Це як у бійці – коли принцип «наших б’ють» спрацьовує моментально і стає інструментом консолідації навколо лідера.

Поведінка президента Зеленського дозволила йому згуртувати підтримку українського суспільства та стати виразником інтересів глобальних лівих кіл, які не можуть змиритися з Трампом. У такій ситуації зміни влади в Україні президент Зеленський більше не боїться.

Так, вибори й так були заборонені Конституцією, законами та здоровим глуздом в умовах повномасштабної російської агресії. Але фактор Трампа як лідера наддержави, від якої залежить Україна, створював певні ілюзії у політичних гієн.

На риторику Трампа почали спиратися багато опонентів президента Зеленського, які побачили в цьому «острівець легітимності» і почали активно готуватися до виборів.

Скандал у Білому домі максимально зміцнив позиції президента Зеленського, який отримав ще більшу підтримку суспільства та вірність глобальних лівих сил, що також прагнуть протистояти Трампу, але не мають достатньо ресурсів.

Крім того, ніхто не хоче спалювати мости у відносинах із президентом США та його командою, з якими доведеться співпрацювати принаймні наступні чотири роки.

У цій ситуації Зеленський зіграв собі на руку. З огляду на характер Трампа, можна очікувати призупинення чи припинення військових поставок в Україну.

Якщо це станеться — це буде удар по Трампу, а демократи його просто розірвуть. В результаті, попри великі репутаційні втрати, президент Трамп буде змушений відновити підтримку України, а Зеленський отримає ще одну моральну перемогу.

Очевидно, що Путін не хоче миру, а прагне продовжувати воєнні дії. Зеленський розуміє, що у разі його відходу від влади його зроблять відповідальним за «ганебний мир» і втрату територій. Тому він робитиме все, щоб боротьба з російськими окупантами тривала до перемоги України або до того моменту, коли суспільству можна буде продати будь-який результат як «перемогу».

Лише після цього можна буде йти на вибори і абсолютно легітимно перемагати.

Крім того, другий президентський термін — це ще п’ять років при владі, які ніби лежать «на депозиті». Їх можна не використовувати, поки є можливість залишатися воєнним лідером країни в умовах боротьби з російськими окупантами та зовнішніми викликами.

Президент Володимир Зеленський чудово розуміє мораль і закони політичної гри і готовий боротися до кінця, поки Фортуна знову не стане на його бік.

Для колективної Європи немає альтернативи продовженню війни.

Закінчення війни за президентства Трампа зробить його гарантом спокою в Європі та посилить його вплив на зміну існуючих політичних еліт.

Щоб цього не сталося, Трампа необхідно дискредитувати та змішати з брудом. Це головна мета колективної Європи.

Таким чином, російська агресія проти України триватиме, і війна затягнеться як мінімум ще на рік.

Сьогодні в це складно повірити, але головна відмінність Другої світової війни від нинішньої — це мета.

У Другій світовій усі прагнули завершити війну якнайшвидше. Для цього потрібно було перемогти Гітлера.

У нашому випадку ніхто не хоче швидкого завершення війни, тим більше перемоги України.

Колективному Заходу ця війна не заважає, більш того — вона є інструментом політичних процесів та PR-кампаній.

Це і є відмінність від Другої світової.

Захід не інвестує у перемогу України людськими життями, обмежуючись грошима, яких у Європи вистачить ще на десятки років.

Ліс рубають — тріски летять.

А геополітика залишається геополітикою.

На жаль.