Павло Шандра: Російські удари і стратегія перемоги для України

За останні кілька місяців різко почастішали російські удари по нашій території. Прихильники президента Трампа продовжують повторювати, як «Отче наш», що в Україні нібито діє зрадницька ліва пропаганда і що українці нібито ненавидять Трампа.

З одного боку, порятунок потопаючих — справа рук самих потопаючих. Українська влада могла б зосередитися не на будівництві доріг, а на розвитку ракетних програм, розпочатих ще за «ненависного» Порошенка.

Не подобається, як робив Порошенко? Покажіть, що можете краще. Навіть у виробництві безпілотників держава-агресор змогла нас випередити. Щоб це зрозуміти, не потрібно мати доступ до державних таємниць — достатньо подивитися, з якою швидкістю в геометричній прогресії зростає кількість ворожих авіаударів.

Деякі експерти вважають, що восени Росія зможе використовувати до тисячі безпілотників за одну атаку.

На жаль, якість державного управління скотилася ще нижче тієї позначки, з якої починала ця команда шість років тому. Війна лише прискорила цей процес.

Однак критика на адресу української влади не знімає відповідальності й з американської сторони, яка не лише не перешкоджала російській агресії, але в чомусь навіть сприяла їй.

Достатньо згадати Бухарестський саміт 2008 року, коли Україні відмовили в плані ПДЧ — фактично відмовивши у вступі до НАТО.

Україна зробила ставку на організацію, яка з самого початку не була готова пов’язувати себе зобов’язаннями щодо України. Президент Барак Обама замість жорстких санкцій проти Росії вмовляв українську сторону не чинити опір анексії Криму.

Президент Байден напередодні повномасштабного вторгнення одразу заявив, що США не будуть втручатися — сигнал, який у Москві сприйняли як зелене світло.

Чинний президент Дональд Трамп упродовж пів року намагався посадити українську сторону за стіл переговорів, ігноруючи очевидне: агресор не хоче домовлятися.

Тим самим він дав Росії фору в цій війні. Переговори з Москвою, розпочаті Трампом, виявилися безплідними й навіть шкідливими. Будь-яка критика на адресу Трампа викликає агресивну реакцію його прихильників, які за рівнем відданості до «свого» лідера нічим не відрізняються від прихильників президента Зеленського.

Сьогодні ми спостерігаємо повну інертність західних лідерів. З упевненістю, гідною кращого застосування, вони продовжують публікувати беззмістовні заяви.

Особливо завзято це роблять Макрон і Мерц, міркуючи про те, що дипломатія з Путіним вичерпана. Якщо це так, то — «Шойгу, де боєприпаси?». Генеральний секретар НАТО Марк Рютте вже «вибачився перед історією», визнавши, що країни Альянсу не встигають за Росією.

На цьому тлі в Москві відбувається «сутичка бульдогів під килимом» — фактично йде визначення майбутнього балансу сил у постпутінській Росії.

За розрахунками кремлівських технологів, Путін залишиться при владі до 2036 року, але вже зараз відбувається кадрове оновлення системи з метою визначити вектор розвитку Росії на найближчі 12 років.

Наступне десятиліття правління Путіна, швидше за все, буде присвячене територіальній експансії. По-перше, це легітимізує його подальше перебування при владі, по-друге — дозволяє тримати в тонусі найближче оточення, по-третє — формує нову суспільну угоду.

На початку свого правління Путін спирався не лише на широкі народні маси, а й на креативний клас. Його підтримували діячі мистецтва та збідніла радянська інтелігенція.

Більше того, його підтримував і зароджуваний буржуазний клас, який вважав, що реформи йдуть занадто повільно. Вони хотіли будувати бізнес усередині Росії — тоді ще ніхто не думав про виведення капіталів «на зовнішній контур».

Найкраще це виразилося в дискусії про «російського Піночета», який мав остаточно добити «радянську гадину» й утвердити тріумф лібералізму.

Після 25 років при владі Путін спирається вже не на цей буржуазний клас, а на власний «двір» — симбіоз лояльної інтелігенції та нової буржуазії. У поєднанні з широкими масами населення це надає його правлінню стійкість.

Відомий російський економіст Владислав Іноземцев назвав цей прошарок новим російським дворянством. Ця система цілком може пережити самого Путіна. Він більше не буде ризикувати з вибором наступника — тим паче, у нього перед очима приклад Казахстану, де президент Токаєв на очах у всієї країни руйнує культ особи Єлбаси та ліквідовує його спадщину.

У такій ситуації нашій країні потрібна чітка стратегія взаємодії з державою-агресором як фактором регіональної політики.

Тут я підтримую народного депутата України Олексія Гончаренка, який вважає, що Україні слід зайнятися серйозним вивченням процесів у внутрішній і зовнішній політиці Росії й будувати моделі, які допоможуть стримувати російську загрозу.

Досі у нас немає Інституту вивчення Росії. Ми обмежуємося лише гаслами про її майбутній розпад.