Кулик Віталій: «ШАМПАНСЬКІ ЕЛІТИ» ЯК ДЗЕРКАЛО УКРАЇНСЬКОЇ ПОСТКОЛОНІАЛЬНОЇ ТРАВМИ

У моїй статті «"Запізнілі" українці: постколоніальна критика модерності» я навів термін, який, можливо, видасться комусь надто різким, але, на жаль, дуже точним: «шампанські інтелектуали», або «євроремонтна еліта». Це не зневага до багатства як такого. Це діагноз. Йдеться про новий постколоніальний прошарок, який сформувався в Україні на перетині двох колоніальних сил — відступаючої російської імперської традиції та наступаючого західного неоліберального впливу. Їхня головна риса — не розкішне життя, а екзистенційна суперечність: вони присягаються служити українському народові, але на практиці працюють на інтереси метрополії, використовуючи державу лише як трамплін для власного статусу.

Звідки береться цей клас? Формування «шампанських еліт» відбувається за двома типовими траєкторіями. Перша — західні або прозахідні академічні програми, де майбутні управлінці засвоюють не стільки знання, скільки звичку мислити виключно категоріями Вашингтона чи Брюсселя. Друга — адміністративні та технократичні структури, де вони стають ідеальними гвинтиками неоліберальної машини. В обох випадках народжується архетип «запізнілого українця»: політик, який зрікся критичного розуму, відірваний від історичної пам'яті, але здатний на замовлення вдягнути вишиванку і ритуально «з'єднатися з народом».

Інструментом їхнього панування стає навмисна культурна амнезія. Це не просто незнання історії — це зневага до української мови в приватному житті, демонстративне споживання західних брендів, «євроремонтна» естетика, яка маскує духовну порожнечу. Забуваючи власне коріння, ці еліти отримують змогу плекати клієнтелістські мережі, консолідувати привілеї та забезпечувати свій соціальний статус за рахунок державного ресурсу. Вони стають ідеальними менеджерами для зовнішніх гравців: без пам'яті — без спротиву.

Окремо варто сказати про їхній політичний театр. Коли це політично вигідно, вони виконують заздалегідь визначену близькість до бідних: одягають вишиванку, тиснуть руку шахтарю, ділять із ним трапезу на камеру. Ці жести не маскують того факту, що вони функціонують як політичні опортуністи, чиї альянси змінюються залежно від того, який патрон — Вашингтон, Брюссель чи раніше Москва — задовольняє їхні матеріальні амбіції. Прийшовши до влади, вони маніпулюють статистикою, часто за підтримки міжнародних фінансових інституцій, щоб применшити реальну бідність і злидні.

Найтрагічнішим є те, що цей клас не має ані інтелектуальної, ані моральної спроможності для реальних змін. Їхня енергія поглинається ефемерним — мітингуванням перед західними бенефіціарами, коктейльною дипломатією, можливостями для фото та роллю слухняних законодавців, які обслуговують геополітичні амбіції зовнішніх сил. Вони метушаться навколо самітів НАТО чи зустрічей із МВФ, а повертаються з передбачуваним і порожнім звітом: «Це була дуже пізнавальна зустріч». Машина клікбейту перетворила страждання простих людей на конвеєр для фабрикації швидкісних «героїв» і «патріотів», тоді як реальні проблеми залишаються невирішеними.

Отже, «шампанські еліти» — це не випадковість, а закономірний продукт подвійного колоніалізму, в якому опинилася Україна. Одна колоніальна сила (Росія) активно вбиває, інша (Захід) експлуатує до останнього, а місцева компрадорська еліта слугує зручним менеджером цієї експлуатації. Відчужені від реалій мас, вони пропонують лише перформативну емпатію: «Приносьте камери: у селі повінь; я вдягну чоботи, закачаю рукави й роздам гречку». Доки цей клас зберігає монополію на політичне представництво, будь-яка деколонізація залишатиметься фікцією. Бо неможливо звільнити країну, коли її «визволителі» давно продали своє сумління, своє коріння і своє майбутнє за келих шампанського.

автор - Віталій КУЛИК, політолог,