Павло Шандра: Вбивство Парубія і перші результати слідства

В суботу було вбито народного депутата України від партії «Європейська солідарність» Андрія Парубія. За останні дні ми стали свідками того, як різні політики та експерти намагаються використати загибель Парубія у своїх корисливих інтересах — у гонитві за лайками та переглядами.

Будь-яке політичне вбивство завжди обростає конспірологією. Тема вбивства президента США Джона Кеннеді й через шістдесят років залишається предметом політичних спекуляцій — навіть після публікації всіх документів по цій справі.

Людям потрібні легенди, які живуть паралельно з реальними подіями. Їм важко повірити в примітивність того, що сталося, і у відсутність якоїсь «світової закуліси».

Сьогодні, коли СБУ ділиться з суспільством деталями розслідування, небагато хто вірить у те, що передбачуваний убивця обрав Парубія лише тому, що знав, де він живе, а саме завдання російських спецслужб полягало в тому, щоб усунути будь-якого українського політичного діяча.

Його кривавий вибір випадково впав на Парубія. Тим часом, медійні шарлатани повним ходом просувають версію про те, що вбивство замовила влада — нібито, щоб уникнути нового Майдану.

При всій повазі до покійного, версія про те, що Парубій, немов Просперо, міг підняти повстання проти «трьох товстунів» — не витримує жодної критики. Ці діячі мислять у дусі Леніна: «У революції є початок, у революції немає кінця».

Яким би харизматичним не був політик, він не може будувати замки на піску. Політик може лише вловити і підхопити вже існуючий тренд, але не здатний штучно його створити.

Таким чином, залишимо у спокої конспірологію та інсинуації навколо мотивів убивства Андрія Парубія та можливої ролі влади. Прихильники цих версій знайдуть собі однодумців серед адептів теорій змови про вбивство Кеннеді, участь MI6 у смерті принцеси Діани чи навіть усунення Доді Аль-Файєда.

Краще поговорімо про час — і співвіднесемо шлях Андрія Парубія як націоналіста-державника з динамікою розвитку країни. Парубій належав до покоління молодих людей, які в переломні 1980–1990-ті роки кинулися в суспільно-політичне життя України.

Безумовно, у зростанні національних рухів по всьому Радянському Союзу свою роль зіграло КДБ. Це було частиною політики Горбачова: імпульс перебудови мав виходити знизу. Крім того, Горбачов прагнув послабити позиції старої партійної номенклатури, яка не сприймала його самого.

Таким чином, КДБ зайнялося двома паралельними процесами: створенням умов для зростання національних рухів і, як наслідок, підтримкою відцентрових сил усередині радянських республік. Націоналізм за своєю природою завжди розколював імперії, адже жодна нудна економічна програма не зрівняється з гострими етнічними суперечностями, коли на них наводиться політичний фокус.

Так виникли «карабахське питання», «абхазьке й аджарське питання», «ферганські погроми», конфлікт у Придністров’ї та інші. Провокуючи ці конфлікти, Горбачов разом з КДБ намагалися проводити свою політику «поділяй і володарюй», доки КДБ не почало грати у власну гру — що зрештою призвело до ДКНС.

У ті роки молодь активно йшла в політику, намагаючись поєднати соціально-економічний порядок денний з ідеями національного відродження. Так з’явилася Соціал-націоналістична партія, що стала попередницею партії «Свобода». У цій партії, поряд з Олегом Тягнибоком, певний час перебував і Андрій Парубій.

У подальшому він брав участь у багатьох знакових подіях — спершу на других ролях. Був депутатом Львівської обласної ради, під час «помаранчевої революції» — комендантом Українського дому. У 2007 році, після позачергових виборів, пройшов до Верховної Ради за списком блоку «Наша Україна — Народна самооборона», посівши 80-те місце в списку — що свідчило про його тоді ще другорядну роль.

Справді відомим він став під час ратифікації у парламенті так званих «харківських угод», коли став фігурантом кримінальної справи.

Під час Революції гідності Парубій відповідав за силовий блок опозиції, а після втечі Януковича був призначений секретарем Ради національної безпеки і оборони України. Пізніше, після відставки уряду Яценюка, він замінив Володимира Гройсмана на посаді голови Верховної Ради.

Революційні події завжди призводять до зміни еліт. Старі фігури швидко (як Олександр Мороз і Володимир Литвин) або повільно (як Юлія Тимошенко) залишають політичну арену. На їхнє місце приходять ті, хто ще вчора стояв у тіні. Таким був Андрій Парубій.

Він, безумовно, увійде в історію України як яскрава політична фігура, причетна до зміни ходу історії.

І нарешті — варто згадати репліку Остапа Бендера, звернену до Зої Синицької:

«Мені тридцять три роки — вік Ісуса Христа. А що я зробив досі? Учення я не створив, учнів розбазарив, мертвого Паніковського не воскресив…»

Андрій Парубій, можливо, і не створив власного учення, але він точно увійде в історію українського парламентаризму як людина, до якої не прилипли звинувачення в корупції і яка була причетна до закріплення в Конституції України стратегічного курсу на вступ до НАТО та ЄС.