Павло Шандра: 26-та річниця приходу до влади диктатора Путіна: як формувалася вертикаль влади

26 березня виповнилося двадцять шість років від дня перемоги Володимира Путіна на президентських виборах у Росії. Треба сказати, що сприйняття образу Путіна в Україні за ці роки значно трансформувалося.

Якщо на початку нульових в українському суспільстві Путін сприймався як «ввічлива людина в погонах з офіцерською виправкою», то на 26-му році свого правління він сприймається як кривавий диктатор, який розв’язав агресію проти України.

З іншого боку, і сам Путін еволюціонував за цей час. Наприкінці 1999 року він був переконаним прихильником євроатлантичної солідарності, рухаючись за інерцією в межах концепції Михайла Горбачова про «великий європейський дім від Лісабона до Уралу».

При цьому, відповідаючи на запит російського суспільства, яке після лихих 1990-х хотіло стабільності й передбачуваності державної влади, у своїй статті, опублікованій у «Независимой газете» 30 грудня 1999 року, за день до того, як Єльцин оголосив його наступником, Путін виклав свої погляди. У статті «Росія на рубежі тисячоліть» було сказано таке:

«….Росія нескоро стане, якщо взагалі стане, другим виданням, скажімо, США чи Англії, де ліберальні цінності мають глибокі історичні традиції. У нас держава, її інститути й структури завжди відігравали винятково важливу роль у житті країни, народу.

Міцна держава для росіянина не аномалія, не щось таке, з чим слід боротися, а, навпаки, джерело й гарант порядку, ініціатор і головна рушійна сила будь-яких змін. Сучасне російське суспільство не ототожнює сильну й ефективну державу з тоталітарною.

Ми навчилися цінувати блага демократії, правової держави, особистої та політичної свободи. Разом із тим люди стурбовані явним послабленням державної влади. Суспільство бажає відновлення спрямовуючої й регулюючої ролі держави тією мірою, якою це необхідно, виходячи з традицій і нинішнього становища країни…».

Звісно, не сам Путін писав цю статтю. Вона з’явилася як плід колективної праці низки радників — як усередині уряду, так і групи відомих журналістів, яких залучив напередодні виборів олігарх Борис Березовський. Власне, «Независимая газета» на той момент перебувала в його власності.

Таким чином, штаб Путіна вгадав настрій більшості росіян у той період. З одного боку, росіяни не хотіли відмовлятися від західного вектора розвитку країни, з іншого — прагнули відновлення порядку в державній владі, який існував до 1991 року.

Звідси й з’явилася фраза про спрямовуючу й регулюючу роль держави, що стала калькою зі статті 6 Конституції 1977 року, де КПРС було відведено статус «керівної і спрямовуючої сили» радянського суспільства.

Таким чином, сучасна російська держава мала спрямовувати й регулювати, але не керувати. У той момент розпалене російське суспільство не було готове відмовитися від тих прав і свобод, які воно отримало в 1990-ті роки — спершу потрібно було посилити страх перед системою. Тому дистанцію, яку Путін подолав за 26 років, неможливо було пройти одним махом.

Наприкінці 1999 року багато з того, що зараз стало реальністю, — такі явища, як «російські скрєпи», наділення статусом іноземних агентів чи агресивна політика проти України — здавалося дикістю й точно не було б підтримане на виборах.

З огляду на те, що Путін раніше не обирався, у нього був страх навіть перед можливістю другого туру — після поразки його начальника Анатолія Собчака в другому турі мерських виборів у Санкт-Петербурзі 1996 року. Путін не хотів ризикувати.

Недарма Анатолій Чубайс кілька разів приходив до Єльцина, намагаючись запобігти призначенню Путіна, вважаючи, що той не в змозі виграти президентські вибори, заплановані на червень 2000 року. Тоді ніхто не припускав, що владолюбний Єльцин достроково складе з себе обов’язки президента Росії.

Спостережливий читач на цьому етапі може поставити запитання: якщо вже наприкінці 1990-х років було очевидно, що Путін будуватиме вертикаль влади, то чому частина російських олігархів і «єльцинської сім’ї» підтримали його?

Чому вони пиляли гілку, на якій самі сиділи? Треба сказати, що для «єльцинської сім’ї» було важливо, щоб людина, яка приходить на зміну Єльцину, стала гарантом збереження його спадщини й безпеки його родини.

Важливо визнати: як би ми не ставилися до Путіна, він дотримав свого слова, забезпечивши недоторканність для родини Єльцина, і, ставши виконувачем обов’язків президента, насамперед підписав Указ № 1763 від 31 грудня 1999 року, який гарантував першому президенту Росії Борису Єльцину та членам його родини недоторканність, а також довічне забезпечення, включно з охороною, державною дачею, медичним обслуговуванням і пенсійним забезпеченням.

Що стосується російських олігархів, то вони були впевнені, що все буде «як у бабусі, тільки краще»: що стабільність державної влади в Росії стане стабільністю насамперед для їхньої влади й капіталу, що Путін залишиться керованим, непоказним чиновником, який погоджуватиме ключові рішення з Борисом Березовським, фактично надаючи йому своєрідне право вето.

Звісно, дуже скоро стало зрозуміло, що вертикаль влади, з якою Путін прийшов у крісло президента, спочатку вдарила по російських олігархах, включно з Гусинським і Березовським, як найбільш активних у політиці.

Поряд зі справою Ходорковського це стало важливим сигналом до звуження прав олігархів в управлінні країною, які до того активно скуповували депутатів і працівників адміністрації президента.

Уже 26 березня 2000 року найсміливіші коментатори відчули, що настає нова реальність, у якій Путін — надовго. Тоді їх сприймали як міських божевільних. До таких можна віднести відомих журналістів: Анну Політковську, Отто Лациса, Артема Боровика та інших.