Павло Шандра: Анкоридж: зустріч, яка може визначити майбутнє України

Минулих два тижні видалися настільки насиченими, що навіть експерти й політики навряд чи встигали стежити за розвитком подій. Відновимо трохи хронологію.

На початку місяця спеціальний представник Стів Уїткофф відвідав Москву, після чого стало відомо про майбутню зустріч Трампа з Путіним. Як з’ясувалося, місцем зустрічі став Анкоридж на Алясці. Сама зустріч відбулася минулої п’ятниці.

Враховуючи, що Путін і Трамп розмовляли лише половину відведеного часу, у багатьох склалося враження про провал переговорів.

У цьому ключі зустріч в Анкориджі транслювали всі американські ЗМІ, однозначно трактуючи червону доріжку, оплески й спільну поїздку в автомобілі як поразку президента Трампа.

Водночас сам факт приїзду Путіна в США можна було б інтерпретувати як дипломатичну перемогу Вашингтона — адже зустріч проходила на американській, а не на нейтральній території.

Вже за добу переговори почали обростати чутками, й з’ясувалося, що вони мали більш змістовний характер, ніж здавалося на перший погляд. За словами держсекретаря Марко Рубіо та спецпосланця Стіва Уїткоффа, Путін висловив готовність до поступок і до переговорів з Україною.

Інакше кажучи, він кулуарно допустив можливість перегляду вимог, висунутих рік тому на колегії МЗС РФ — про вихід на адміністративно-територіальні кордони анексованих українських областей і забезпечення процесу «денацифікації» та «демілітаризації» України.

Водночас Росія відкинула ідею припинення вогню і запропонувала відразу обговорювати мирний договір, залишаючи за своїми військовими можливість продовження бойових дій проти України.

Вперше також пролунала тема територіальних обмінів. За чутками, Путін запропонував добровільну передачу Україною неокупованих територій Донецької області в обмін на невеликі ділянки Харківської, Дніпропетровської та Миколаївської областей.

Українська сторона дезавуювала цю інформацію, однак президент Зеленський майже одночасно висловив готовність прибути в понеділок у Вашингтон для консультацій із президентом Трампом та європейськими лідерами.

Зустріч Трампа із Зеленським у понеділок пройшла в дружній атмосфері — на відміну від напруги конфронтації, що спостерігалася наприкінці лютого, коли сторони посварилися під час спільного спілкування з пресою.

За чутками, президент Володимир Зеленський не виключив можливості пропорційних територіальних обмінів, а президент Трамп заявив про готовність Путіна зустрітися із Зеленським.

Нагадаємо, остання зустріч Путіна із Зеленським відбулася в Парижі взимку 2019 року, коли українська сторона фактично заявила про неготовність виконувати Мінські угоди, оскільки їх реалізація, на думку Києва, підірвала б суверенітет України.

Крім того, під час зустрічі із Зеленським та європейськими лідерами президент США Дональд Трамп заговорив про гарантії безпеки для України, включаючи забезпечення закритого неба. Таким чином, станом на вівторок тривають активні дискусії про підготовку зустрічі у форматі лідерів України та Росії за участю США.

Зустріч із Трампом передбачається після двосторонніх переговорів Путіна й Зеленського. Ключовим питанням наступних двох тижнів залишається серйозність намірів президента Володимира Путіна укласти мир. Рік тому, на підсумковій пресконференції, відповідаючи на питання відомого британського журналіста Стіва Розенберга про спадщину Єльцина, Путін заявив, що при ньому Росія повернула собі суб’єктність і суверенітет на міжнародній арені.

Варто нагадати, що в 1990–1996 рр., паралельно з ліберальними реформами, Росія, попри офіційний статус правонаступниці СРСР, намагалася відмовитися від конфронтації й проводила політику інтеграції в західний світ.

Автором та ідеологом цієї лінії був міністр закордонних справ Андрій Козирєв (1990–1996), якого, на противагу радянському міністру Андрію Громику, прозвали «містер Так» за його готовність погоджуватися з будь-якими пропозиціями Заходу.

Після 1996 року Борис Єльцин розчарувався в ліберальних реформах і став висувати на передній план консерваторів. Слідом за внутрішнім курсом на консерватизм Росія перейшла до аналогічного зовнішньополітичного курсу.

Усього через шість років після того, як Росія підтримала резолюцію Радбезу ООН про санкції проти Слободана Мілошевича, відбувся знаменитий «поворот над Атлантикою» міністра закордонних справ Євгена Примакова — символ повернення до радянського типу зовнішньої політики.

Росія не пробачила Заходу Дейтонські угоди 1995 року, які змусили Мілошевича відмовитися від планів дестабілізації колишніх югославських республік.

З приходом Путіна протистояння із Заходом лише посилилося. Досить згадати його промову на Мюнхенській конференції з безпеки у 2007 році, яка передбачила війну з Грузією, анексію Криму й повномасштабну агресію проти України.

Таким чином, війна з колективним Заходом через Україну — це природний стан нинішньої російської політичної системи. Росія, по суті, не може існувати без війни, а логіка, в якій вона інтерпретує історичний процес, виключає можливість мирного врегулювання — навіть попри зусилля президента Трампа.

Крім того, виникає питання про можливі поступки двох сторін і коридор можливостей. Для президента Володимира Зеленського будь-які розмови про територіальні обміни небезпечні політичними наслідками.

Саме тому частиною можливого компромісу може стати вступ України в Європейський Союз. До слова, із цим пов’язаний дзвінок Трампа угорському прем’єр-міністру Віктору Орбану, який уже давно гальмує інтеграцію України в ЄС.