Павло Шандра: Арешт Труханова і УЗ 3000: що спільного?

Минулої п’ятниці суд поставив крапку в питанні подальшого майбутнього Геннадія Труханова — його відправили під домашній арешт. Можна констатувати: епоха Труханова, як слушно зауважив Михайло Шмушкович, на даний момент завершилася.

Найдивовижніше — повна індиференція одеситів. І річ не лише в тому, що триває війна. Можна засуджувати дії торговців з ринку «7-й кілометр», протест яких проти ТЦК вийшов за межі закону, але вони показали: коли людей притискає, вони не бояться виступати.

Відставка Труханова, хай навіть «через коліно», не викликала особливого відгуку передусім тому, що люди давно не відчувають зв’язку з міською владою. Усі розуміють: довгі роки в Одесі свідомо випалювалося конкурентне поле, а влада використовувала адміністративний ресурс для тиску на опонентів і змішування їх із брудом.

Електорально Труханов був непотоплюваний не тому, що користувався довірою одеситів, а тому, що, як «цар гори», володів усіма важелями контролю над волевиявленням містян. І він не один — практично всі мери в Україні сприймають свої посади як трон, не готові прийняти, що їх можуть скинути з п’єдесталу.

Водночас виправданість відходу Труханова з посади мера жодним чином не виправдовує те, як це було зроблено — грубо, з порушенням закону і за підтримки петиції тих, хто до міста не має стосунку.

На жаль, свавілля у застосуванні українських законів компенсується повним небажанням суспільства брати на себе відповідальність за власну долю.

Багато хто й досі не бачить зв’язку між подіями 2019 року та випробуваннями, з якими країна зіткнулася в наступні шість років. Люди так влаштовані, що рідко здатні прорахувати наслідки своїх дій на кілька кроків уперед.

Вони не бачать кореляції між власним вибором і результатом, до якого приходять. У цьому ми, на жаль, дуже схожі на росіян — у нашому ставленні до життя «на авось».

Частково це продиктовано культурою та релігією. Люди діють за принципом: «На Бога надійся, а сам не зівай». Теоретично це означає, що людина має поєднувати свою волю з Божою, докладаючи до промислу й особистих зусиль.

На практиці ж це часто означає — лежати на печі й чекати подачок від держави у формі «зимньої і літньої тисячі», 3000 дармових кілометрів залізничних перевезень, 500 гривень «на книжки» та іншого.

Ті, хто підтримує подібні заходи, щоразу фактично перепідписують контракт з державою, згідно з яким чиновники можуть красти скільки їм завгодно, періодично витрушуючи крихти з панського столу — які все одно потім забирають через прямі та непрямі податки.

І це замість реальних інституційних реформ, коли люди ставали б не рабами системи, а її співавторами. Коли реформи давали б людям можливості, а не зміцнювали б у них залежність від держави.

У підсумку Україна скочується вниз у своєму розвитку, безнадійно відстаючи від Польщі та інших країн, які 35 років тому суттєво випереджала. Можна скільки завгодно нарікати на долю чи російську агресію, але інколи варто глянути в дзеркало: «нічого на уряд і окупантів нарікати, коли пика крива».

Кінця війни не видно. Очевидно, диктатор Путін націлений продовжувати свою агресію, переслідуючи радикальне вирішення «українського питання». Фактично, він ставить під сумнів саме існування української політичної нації.

Українці живуть у Європі, Казахстані, Росії, але як політична нація вони реалізувалися лише на території України. Шанс реалізувати себе в цій якості дається не кожному народові.

Багато хто втратив державність, припустившись низки фатальних помилок. Історія виписує кожному народові векселі, за якими рано чи пізно доводиться платити.

Якщо народ не здатен визначити свої пріоритети та правила спільного існування — він втрачає право на державність. Це історична аксіома, що проходить червоною ниткою крізь усі підручники історії.

На п’ятому році війни очевидно: розв’язка стрімко наближається. Або ми здійснюємо суспільний ривок, або залишимося в анналах історії як приклад європейської політичної нації, яка, попри творчий потенціал свого народу, не зуміла знайти себе в умовах своєї політичної географії.

Останні події слід розглядати в їх нерозривному зв’язку й усвідомити, що десь недалеко від нас уже дзвонить дзвін і загроза, пострашніша за диктатора Путіна та російських окупантів, — загроза нас самих і нашого розуміння себе та навколишнього життя.