Алексей Буряченко: Безпека дітей, як основний пріоритет держави

Сьогодні буде складна тема — як забезпечити безпеку дітей під час війни? Адже, усі ми стоїмо кожен на своєму місці боронячи нашу батьківщину, уже не скільки для себе, а для наступних поколінь. Забезпечення генетичного коду «вільної нації», наразі стало нашим основним пріоритетом, як у протистоянні з російськими окупантами, так і іншими безпековими викликами сучасного світу (пандемія, глобальне потепління та ін.).

Але особливо гостро, під час війни, стало питання евакуації дітей із сиротинців. Тут проявилось багато чого, і героїзм окремих людей, і долученість місцевого бізнесу, і дієвість неурядових фондів, і, на жаль, забюрократизованість державного сектору, яка ще у 2014 році частково призвела до окупації деяких закладів ворогом та фактичного викрадення дітей «путінським режимом», за що він і отримав свій перший ордер від Міжнародного кримінального суду (МКС).

Про ці факти, свого часу, писало видання Дзеркало тижня . Так, серед іншого, там зазначено, що: «На початку повномасштабної війни, так само, як і 2014-го, держава виявилася не готовою вчасно евакуювати дітей-сиріт і позбавлених батьківського піклування з інтернатних закладів, які опинилися на лінії фронту. На жаль, деякі з цих закладів врешті опинилися в окупації, деякі були депортовані».

Так само, як і на вісім років раніше, евакуацію українських дітей і сімей із небезпечних територій 2022 року знову звалили на свої плечі благодійні фонди, громадські організації та волонтери. Для справедливості, з різним ступенем успішності. Оскільки, бюрократичні алгоритми дій у подібних випадках до тих пір ще не були остаточно фіналізовані Урядом та, відповідно, не «спущені» на місця, і не апробовані «під тиском»(моделювання). 

Якщо максимально стисло та лаконічно, то можна виділити наступні причини управлінських збоїв по евакуації дітей з сиротинців: 

-Відсутність чітких протоколів: на папері плани евакуації існували, але вони не враховували масштабів повномасштабного вторгнення та швидкої окупації територій.

- Бюрократичні перепони: складна процедура виїзду дітей за кордон (потреба у великій кількості дозволів, підписів опікунів/директорів закладів), яка "зависла" в перші дні хаосу.

- Логістична пастка: специфіка дітей із вадами здоров’я вимагає спеціалізованого транспорту (реанімобілі, обладнані автобуси), якого критично бракувало.

- Психологічний фактор: Багато керівників закладів до останнього не вірили в реальність загрози або боялися брати на себе відповідальність за самовільне переміщення дітей.

Разом з тим, спільними зусиллями, за рішенням Уряду та сприяння благодійників, дітей із закладів інтернатного типу з прифронтових територій тимчасово евакуювали 4811 дітей і вивезли до 19 країн Європи:  Польщі, Німеччини, Італії, Туреччини, Австрії, Румунії, Швейцарії, Іспанії, Нідерландів, Чехії, Литви, Словаччини, Ізраїлю, Франції, Словенії, Швеції, Угорщини, Греції, Хорватії.

“Там діти разом із супроводжуючими отримали необхідні умови та лікування.”, – розповів LB.UA голова Державної служби в справах дітей  Петро Добромільський.

До речі, як повідомляло видання Кореспондент.net , ще у 2024 році, евакуювали не тільки дітей, але і самі сиротинці (дитячі будинки інтернатного типу).

"Ми переміщували їх як у межах України, так і за кордон. Якщо брати ситуацію на сьогодні, то у нас 94 заклади в межах України було переміщено і, відповідно, 196 - за межі України",- зазначив голова Національної соціальної сервісної служби України Василь Луцик в інтерв’ю Радіо Свобода в межах проєкту "Ти як?".

Також, вартує відзначити, що кожне місто мало свою специфіку та "ангелів-охоронців" (2022 рік):

 - Маріуполь. Найтрагічніша ситуація. Евакуація відбувалася під щільними обстрілами. Більшість дітей вивозили волонтери та окремі вихователі на власний страх і ризик. Частина дітей, на жаль, була примусово депортована до РФ.

- Харків. Евакуація відбувалася під постійними авіаударами. Ключову роль відіграла залізниця та координація обласної адміністрації з волонтерськими фондами.

- Херсон. Місто опинилося в окупації дуже швидко. Тут важливий аспект — як персонал сиротинців переховував дітей від окупантів (кейс Херсонського будинку дитини), щоб їх не вивезли до Криму чи Росії.

- Чернігів та Суми. Міста були, майже, в осадному положенні. Евакуація стала можливою лише після створення "зелених коридорів", які часто порушувалися. Вивезення відбувалося малими групами.

- Дніпро. Став головним хабом для прийому дітей зі Сходу. Тут відпрацьовували систему стабілізації стану дітей перед подальшою відправкою на Захід України чи за кордон.

Думаю, вартує чітко зазначити, хто брав на себе відповідальність та приймав важливі рішення «тут і зараз»?

- Персонал закладів. Вихователі та медсестри, які залишалися з дітьми в підвалах, готували їжу на вогні та закривали дітей власними тілами.

- Волонтерські організації. Наприклад, "SOS Дитячі Містечка", "Save Ukraine" та локальні фонди, які знаходили автобуси, паливо та домовлялися про маршрути.

- Регіональна влада та ДСНС. Координація безпечних шляхів та надання спецтранспорту для важкохворих.

- Міжнародна спільнота. Країни (Польща, Німеччина, Італія та ін.), які спростили правила прийому не тільки дітей, а і цілих інтернатних закладів.

Як бачите, що центральної влади та уряду в цій роботі, перш за все, в нормативній та організаційній частині, мало б бути відчутно більше. Але уже є, як є. Головне, щоб були зроблені вірні висновки, а державний супровід евакуйованих дітей, був якісним конструктивним.

Як, свого часу, засновник та директор першого державного регіонального «Центру громадського здоров’я», також відзначу про певну специфіку евакуації дітей з особливими потребами:

це - Медичний супровід. Неможливість евакуації без кисневих концентратів, специфічних ліків та безперервного догляду.

- Потенційна травма зміни місця перебування, як зміна звичного середовища впливає на дітей з аутизмом чи психічними порушеннями.

- Ідентифікація. Системні проблеми з втратою або неможливістю швидко відновити медичні картки та документи в умовах війни.

Отже, у якості висновків, без лишньої критики, але з уроками на майбутнє, потрібно зазначити критичну необхідність, як децентралізації відповідальності так і цифровізації всіх документів. Ціна зволікання – аналіз того, як затримка в кілька годин призводила до того, що діти опинялися в окупації.

Отже, напрацювання чітких урядових та регіональних алгоритмів роботи у надзвичайних умовах — важлива умова для повернення наших дітей із-за кордону. Оскільки, гаряча фаза війни, можливо, і завершиться, але загрози з боку РФ нікуди не випаруються. А будуть тільки масштабуватися в «гібридизуватися», Допоки «путінський режим» буде існувати. 

P.S. До речі, що наразі відомо про можливе повернення дітей в Україну?

"Дитина має повертатися в Україну для возз’єднаня з родичами, усиновлення або коли для неї знайшли сімейну форму виховання. Повертати ж цілі заклади без розуміння того, в яких умовах діти перебуватимуть, неправильно, я дуже не рекомендую цього робити. Адже ми спеціально рятували дітей з небезпечних зон. Тому готуватимемо більш жорсткі роз’яснення з, по суті, забороною повертати заклади якщо не розумітимемо: де діти будуть розміщені, чи перебуватимуть вони в безпечних умовах, чи знайдені для них сім’ї", - так екс-міністр соцполітики Оксана Жолнович пояснила позицію України стосовно цього питання в ефірі національного телемарафону.

Так, що це питання наразі знаходиться у своєму розвитку, а отже потребує постійної підсиленої суспільної уваги, щоб не повторити помилок минулого. Жартувати з цим не вартує.