Алексей Буряченко: Україна — щит Європи чи рівноправний партнер?

Публікація в POLITICO про те, що «відносини між Україною та ЄС досягли найнижчого рівня за час війни», звучить гучно, але тенденція справді помітна.

Взаємовідносини між Україною та Європейським Союзом поступово переходять від емоційної солідарності до жорсткішого політичного прагматизму — насамперед з боку самого ЄС. Причини такої раціоналізації комплексні: безпекові виклики, економічні проблеми, енергетична нестабільність, питання конкурентності, міграційний фактор та внутрішньополітичний тиск у країнах Європи.

Будьмо чесними, в Європі не уявляють як долати ті системні проблеми, які поглинають їх політичну повістку без підтримки США. Архітектура ЄС, як ВИКЛЮЧНО економічної конфедерації, на це просто не розрахована. Тому ми і чуємо з Європи сигнали про необхідність відновлення діалогу з росією, надання Україні "членства без членства" та відвертий шантаж вимогами по євроінтеграції без гарантій самої євроінтеграції.

Цікаво виходить, погодьтеся, "Україна щит Європи", але за КРЕДИТНУ допомогу, Україна має віддати під зовнішній контроль УСЕ, що хочуть наші "партери", від енергетики, логістики, важкої металургії та машинобудування, до судової та правоохоронної системи. І усе це, повторюю, без жоднтих чітких політичних гарантій нашої євроінтеграції!

Але ще раз повторюю, усе це тільки на краще. У наших відносинах є Європою не має бути ілюзій - тільки інтереси. І от саме на балансі наших інтересів і буде вибудовуватись наша ВЗАЄМНА інтеграція. Адже, частина так-званих маяків/вимог є просто не справедливими та наразі не актуальними, особливо, що стосуються енергетики та екології, та і ЄС, в сьогоднішньому вигляді, просто не здатна безболісно інтегрувати Україну, як і Балкани, як і Туреччину...

Так що, це не такий простий шлях, як хтось можливо думав... він наповнений викликами та складними рішеннями з обох сторін. Але найголовніше, щоб відчувалась "політитчна воля" до зближення! От Україна її чітко демонструє, про що свідчить уся соціологія останніх років - українці підтримують шлях в Європу на 80-90%, а от європейці... м'яко кажучи, сумніваються чи потрібна їм Україна як рівноцінний партнер, чи обмежитись "Європейським безпековим союзом" та роллю дотаційного "Щита Європи". І то, допоки не стабілізуються взаємовідносини з росією. Болюча правда, так і є, але це краще аніж бути в полоні "євроінтеграційних ілюзій" та подвійних стандартів "європейських цінностей". Тільки бізнес, тільки інтереси, ось чого нас в жорсткій формі починають вчити наші Західні партнери і правильно роблять.

Тому, враховуючи усе вищевикладене, мене абсолютно не дивує, що взаємовідносини між Україною та ЄС загострюються, а "конфетно-букетний період" підходить до очікуваного завершення. Починаються реалії життя у фрагментизованому багатополярному світі, де кожен, перш за все, намагається вижити і це очікувано та зрозуміло.

Уже зараз українці починають відчувати себе ошуканими красивими обіцянками довічної підтримки, а соціологія починає приходити до того самого "реалізму" про який зараз так багато говорять в усьому світі. Падіння євроінтеграційних надій українців з 80-90% до 60%, безумовно не є критичним, але тенденцію демонструють досить чітку. Тенденцію до прагматизації, тенденцію до чесності, тенденцію до усвідомлення, що дивитись на Захід виключно в "рожевих окулярах" - це помилка, помилка, яка нам може дуже дорого коштувати.

Разом з тим, це той шлях, який за нас ніхто не пройде. Тільки самі - через "зради", "перемоги" та емоційні гойдалки... Дорослішають тільки так! Україна має зайняти вагому, паритетну та справедливу роль в контурах Європейської, а можливо і Євразійської безпеки, але на все потрібен час, досвід та політична мудрість. Чого нам щиро бажаю.