Кулик Віталій: ДО ПИТАННЯ ЗАМІНИ УРЯДУ

Відставка уряду Юлії Свириденко виглядає не стільки кадровим рішенням, скільки симптомом глибшої проблеми — хронічної несуб’єктності виконавчої влади. Попри окремі спроби продемонструвати автономність і політичну волю, Кабінет Міністрів так і не зміг перетворитися на самостійного гравця. Він залишався радше інструментом ситуативного управління, ніж інституцією, здатною формувати і реалізовувати довгострокову державну політику.

Після відставки керівника Офісу президента Андрія Єрмака уряд отримав певне «вікно можливостей» для відновлення своїх конституційних функцій. З’явилися ознаки того, що Кабмін починає обережно перебирати на себе відповідальність за стратегічні рішення, намагаючись вийти з тіні політичного центру впливу. Проте ці процеси так і не були доведені до логічного завершення — бракувало політичної рішучості, системності та часу.

Юлія Свириденко, попри спроби балансувати між різними групами впливу, не змогла «дотиснути» цей перехід до повноцінної суб’єктності. Уряд залишився в режимі реактивного управління, коли замість вирішення накопичених соціально-економічних проблем пропонувалися нові інформаційні ініціативи. Піар почав підміняти політику, а короткострокові ефекти — стратегічне планування.

Тим часом виклики лише накопичувалися: дисбаланси у соціальній сфері, відсутність цілісної економічної стратегії, слабка промислова політика, регіональні перекоси. Замість системних реформ ці проблеми «гасилися» точковими рішеннями, які створювали ілюзію руху вперед, але не змінювали структуру самої державної політики. У підсумку країна отримала розбалансовану модель управління, де відповідальність розмита, а результати — фрагментарні.

На цьому тлі питання нового прем’єра виходить за межі персоналій і стає питанням функції. Уряд має очолити людина, здатна до системної роботи, з досвідом управління складними процесами. Серед кандидатур, які обговорюються в політичних колах, логічно виглядають дві фігури — Денис Шмигаль та Ігор Терехов. Повернення Шмигаля виглядає імовірним, але водночас породжує запитання: якщо він був ефективним, то навіщо його свого часу замінили?

Ігор Терехов як міський голова Харкова опинився в ситуації постійного кризового управління, де політика майже повністю злилася з функціями виживання міста. Його стиль — це поєднання технократичної обережності з вимушеною публічною рішучістю: з одного боку, він прагне демонструвати стабільність і контроль, а з іншого — змушений реагувати на щоденні виклики безпеки, руйнувань інфраструктури та гуманітарних потреб. У цьому сенсі Терехов є представником нового воєнного муніципального керівництва, де ефективність вимірюється не стільки реформами, скільки здатністю утримати місто в робочому стані. 

Терехов давно вийшов за межі суто регіонального політика. Досвід управління прифронтовим містом-мільйонником, здатність взаємодіяти з парламентом, наявність союзників і чіткої позиції — усе це формує потенціал для створення уряду нового типу. Кабмін під його керівництвом міг би стати центром сили, а не формальністю. До того ж його бачення соціальної політики, акцент на реіндустріалізації, розвитку промисловості та регіонів дають шанс перейти від нескінченних презентацій до реальних дій. І, можливо, в урядовій роботі справді стане менше слайд-шоу — і більше результату.

Проте кадрова логіка нашої влади завжди викликала запитання. Тому кадидатура прем’єра може бути зовсім несподіваною…