Кулик Віталій: СОЦІАЛЬНА ПОЛІТИКА «НА СОЦІАЛІ»: ЧОМУ ПОТРІБНЕ ПОВНЕ ПЕРЕЗАВАНТАЖЕННЯ

Будемо відверті: якими б реформами ми не тішилися, соціальна політика в Україні традиційно працювала «на соціалі». На мінімальних обертах. Так, щоб підтримувати систему в робочому стані, дотримуватися бодай зовнішніх ознак пристойності та періодично декларувати реформаторський запал у цій багатостраждальній сфері.

Попередньому складу уряду цього запалу вистачило переважно на презентації, перейменування програм, перерозподіл повноважень і чергові обіцянки цифровізації тощо. Але не на створення соціальної політики, здатної відповідати викликам часу.

У підсумку маємо не просто низку невдалих рішень. Маємо системний провал соціального блоку. Найкраще його видно на трьох напрямах - пенсіях, житлі та соціальних виплатах. У кожному з них роками проголошували перезавантаження.  

Пенсійна реформа на коротких лямках 

Пенсійна реформа в Україні роками сидить на коротких лямках політичної доцільності. Влада готова індексувати виплати, змінювати формули та вкотре анонсувати накопичувальну систему, але щоразу відступає, коли справа доходить до системних рішень.

Тому пенсійна реформа давно існує переважно у майбутньому часі. Кожен новий уряд обіцяє встановити справедливіший зв’язок між внесками людини та розміром її пенсії, впорядкувати спеціальні пенсії, запровадити накопичувальний рівень і усунути численні диспропорції.

Змінюються міністри, концепції та дати запуску. Обов’язкова накопичувальна модель поступається добровільній, з’являються нові варіанти автоматичного залучення громадян, готуються чергові комплексні законопроєкти. Але сама реформа незмінно залишається на стадії обговорення або підготовки.

Після багатьох років дискусій держава досі остаточно не визначила навіть архітектуру майбутньої пенсійної системи.

Щорічна індексація дозволяє частково компенсувати зростання цін. Але індексація - це не реформа. Вона підтримує чинну систему, не усуваючи її головних вад: нерівності між різними категоріями пенсіонерів, слабкого зв’язку між страховими внесками та розміром виплат, залежності від бюджетних трансфертів і відсутності повноцінного накопичувального рівня.

Уряд фактично підміняє структурні зміни регулярним перерахунком сум. У результаті пенсійна політика зводиться до щорічної боротьби за те, щоб виплати хоча б не надто швидко втрачали реальну вартість. 

Житлова реформа без даху

Не менш показовим є перебіг реформи житлової політики.

В Україні працюють житлові сертифікати, компенсації за пошкоджене майно, пільгові кредити, «єОселя», окремі програми для ВПО, муніципальна оренда, соціальне житло та міжнародні проєкти.

Але ці інструменти не утворюють єдиної системи.

Кожна програма має власні критерії, бюджет, чергу, оператора та коло отримувачів. Людина повинна самостійно з’ясувати, під який механізм вона підпадає, чи відповідає встановленим умовам, чи має її громада відповідну програму і чи залишилися в ній кошти.

У найгіршому становищі тут опинилися внутрішньо переміщені особи.

Допомога на проживання не вирішує житлового питання. Пільгова іпотека доступна передусім тим, хто вже має достатній і стабільний дохід. Соціального та муніципального житла критично мало. Компенсація за зруйнований будинок часто недоступна людям із тимчасово окупованих і прифронтових територій, оскільки значна частина процедур досі залежить від можливості фізично обстежити майно.

Житлова політика перетворюється на адміністративну лотерею.

Підтримка та компенсація залежать не лише від того, чи втратила людина житло. Вирішальними стають місце його розташування, час переміщення, належність до певної категорії, спроможність конкретної громади та наявність фінансування саме в конкретній програмі.

Показники окремих програм можуть виглядати переконливо. Держава звітує про видані сертифікати, погоджені компенсації, укладені кредитні угоди та запущені пілотні проєкти. Але за межами цих звітів залишаються сотні тисяч родин, які не бачать для себе реального шансу отримати житло.

Сама необхідність ставити на найближчі роки ціль у десятки тисяч житлових рішень для ВПО є визнанням масштабу накопиченого дефіциту.

Причому йдеться не про запуск ще однієї програми. Потрібно звести житлові сертифікати, компенсації, кредитування, соціальне житло, муніципальну оренду та інші механізми в єдину систему.

Реформа житлової політики мала б починатися з відповіді на просте питання: яке рішення держава може запропонувати людині, яка втратила дім через війну?

Такої відповіді досі немає.

Є програми. Є окремі успішні випадки. Є красиві звіти. Але немає загального маршруту, за яким кожна родина розуміла б, що вона може отримати, у які строки і хто персонально відповідає за результат.

Тому житлова реформа поки що справді залишається без даху: окремі конструкції вже зведені. Але цілісної системи, здатної дати людині не лише тимчасовий прихисток, а й повноцінне житло, держава так і не вибудувала.

Соціальні виплати як цифровий ребрендинг

Третій провал соціального блоку - розрив між цифровізацією системи та реальними цифрами соціальної підтримки.

Реформу виплат постійно подають як цифрове й адміністративне перезавантаження. Повноваження передаються між установами, створюються нові реєстри, змінюються процедури подання заяв, запроваджуються автоматичні перевірки та нові механізми обміну даними.

Передача значної частини соціальних допомог Пенсійному фонду мала зробити призначення виплат простішим і швидшим. Проте сама зміна адміністратора не дала відповіді на головні питання: кому, на який строк, за якими критеріями та в якому обсязі держава гарантує підтримку.

Змінилася установа. Але не змінилася логіка системи. Особливо виразно це видно на прикладі ВПО.

Спочатку держава звужує коло отримувачів, запроваджує додаткові майнові та дохідні критерії, припиняє виплати. Потім змушена частково повертати підтримку окремим групам, переглядати граничні показники, продовжувати строки подання заяв і пояснювати, з якого місяця буде проведено донарахування.

Інколи складається враження, що сенс існування системи полягає в постійному виправленні наслідків її ж попередніх рішень.

Для відновлення виплат знову потрібні заяви, граничні дати, додаткові роз’яснення та спеціальні правила ретроспективного нарахування. Людина повинна не лише відповідати критеріям підтримки, а й постійно стежити за змінами, щоб не випасти із системи через нову постанову, технічну помилку або невчасно поданий документ.

Допомога на проживання ВПО залишається на рівні, який дедалі менше відповідає реальній вартості оренди, комунальних послуг і базових потреб.

У державному бюджеті на неї можна передбачати десятки мільярдів гривень. Але велика цифра у бюджетному рядку ще не означає достатньої підтримки для конкретної родини. Без регулярного перегляду сум реальна купівельна спроможність виплат невпинно скорочується.

У цьому й полягає головний розрив: механізми стають дедалі технологічнішими й цифровішими, а реальні суми виплат дедалі менше відповідають потребам людей.

Держава навчилася краще перевіряти отримувача. Але не навчилася оцінювати, чи дозволяє призначена допомога уникнути бідності, утримувати житло та не опинитися у фактичній залежності від гуманітарної підтримки.

Фактично ми бачимо безсистемний адміністративний ребрендинг без реформи змісту.

Замість системи, у якій допомога визначається реальними потребами родини та сприяє її економічній самостійності, зберігається набір виплат із різними правилами, винятками, перевірками та строками.

Доступ до підтримки залежить не лише від становища людини, а й від того, чи встигла вона подати чергову заяву, чи коректно обмінялися даними державні реєстри та чи не змінилися знову критерії програми.

У підсумку соціальна політика стає дедалі цифровішою за формою. Але не справедливішою й не відповіднішою реальним потребам людей за своїм змістом.

Не збій системи, а принцип роботи 

Пенсійна, житлова та соціально-виплатна реформи провалилися не тому, що кожній із них бракувало ще одного законопроєкту, реєстру чи цифрового сервісу.

Їх об’єднує одна системна вада: держава змінювала окремі процедури, але так і не визначила кінцевого результату для людини.

У пенсійній сфері вона перераховує виплати, але не створює справедливої та стійкої системи забезпечення старості.

У житловій - запускає десятки програм, але не формує зрозумілого механізму для тих, хто втратив дім.

У соціально-виплатній - удосконалює перевірки й адміністрування, але не забезпечує ані достатнього рівня підтримки, ані зрозумілого маршруту виходу з кризи.

Тому говорити про окремі недопрацювання вже замало.

Перед нами провал самої моделі соціальної політики - розпорошеної між відомствами, зосередженої на процесах і нездатної відповідати за результат.

Загублені між кабінетами

Найгостріше всі ці провали проявилися у державній політиці щодо внутрішньо переміщених осіб.

ВПО досі сприймаються переважно як категорія отримувачів соціальної допомоги. Звідси й головна логіка держави: кому продовжити виплати, кому припинити, кого перевірити, а кого змусити вкотре підтверджувати свій статус.

Натомість питання житла, працевлаштування, компенсації за втрачене майно, доступу до медицини, освіти та соціальних послуг залишаються розділеними між різними міністерствами, фондами, службами й органами місцевого самоврядування.

Кожна структура відповідає за свій фрагмент. За людину в цілому не відповідає ніхто.

Саме тому одна родина може роками перебувати на обліку як ВПО, отримувати або не отримувати допомогу, орендувати житло за власний кошт, не мати доступу до компенсації та не бачити зрозумілого маршруту інтеграції.

Це вже давно не тимчасова гуманітарна ситуація.

Внутрішнє переміщення стало довготривалим структурним викликом, який впливає на ринок праці, демографію, розвиток громад, житлову політику, освіту та економічну стійкість країни.

Уповноважений Верховної Ради з прав людини Дмитро Лубінець сформулював ключову розвилку: держава або створює цілісну політику щодо ВПО, або внутрішнє переміщення закріплюється як тривала соціальна криза.

Підтримка не може обмежуватися виплатами. Вона має одночасно охоплювати житло, соціальний захист, працевлаштування, доступ до послуг і реальні механізми інтеграції.

Показовою є й нерівність усередині самої спільноти ВПО.

Доступ до окремих програм може залежати не від реальної потреби людини, а від року переміщення, території походження або належності до формально визначеної категорії. У результаті люди, які виїхали після 2014 року, і ті, хто перемістився після 2022-го, нерідко опиняються в різних правових і соціальних умовах.

Це не технічний недолік.

Це наслідок політики, у якій є окремі програми, установи та виплати, але досі немає єдиної державної моделі роботи з ВПО.

ПЛАШКА: 4,6 мільйона причин змінити політику або ВПО: масштаб системного виклику

4,6 млн внутрішньо переміщених осіб офіційно перебувають на обліку в Україні.

Серед них:

827 504 дитини

232 493 особи з інвалідністю

1 338 519 пенсіонерів

Тобто майже кожна третя внутрішньо переміщена особа - людина пенсійного віку.

В Україні діє 1 117 місць тимчасового проживання ВПО, значна частина яких потребує модернізації, безбар’єрності та належних умов. Але тимчасове проживання не може замінити повноцінної житлової політики. 

За заявою Мінсоцполітики, у 2026 році різними житловими програмами планують охопити понад 41 тисячу ВПО. На пільгову іпотеку, підтримане проживання, соціальну оренду та інші інструменти передбачено 5,4 млрд гривень. 

Водночас ця сума не охоплює всіх державних, місцевих і міжнародних житлових програм для переселенців. На тлі 4,6 млн зареєстрованих переселенців це показує не лише обсяг роботи, а й масштаб розриву між потребою та наявними інструментами.

Та незабезпечене право на житло - лише один із проблемних зрізів державної політики щодо ВПО. Не менш показовим є загальний рівень їхньої правової захищеності. 

Лише від початку 2026 року до Офісу Омбудсмана надійшло 3 352 звернення від ВПО. За результатами звернень було поновлено 21 181 право, зокрема за колективними зверненнями.

Протягом 2025 року Офіс Омбудсмана провів понад 2 тисячі моніторингів у сфері захисту прав людей, постраждалих від війни, та надав майже 7 тисяч рекомендацій органам влади й місцевого самоврядування.

Ці цифри показують головне: ВПО - це вже не окрема соціальна категорія і не тимчасова гуманітарна проблема. Це один із найбільших системних викликів для державної політики.

Новий контур для системних рішень

Останнім часом виразно почав формуватися новий контур політики щодо ВПО. 

Оновлено законодавство про права ВПО. Передбачено адресніший підхід, електронні сервіси, оцінку потреб, нові житлові інструменти та чіткіше розмежування повноважень між центральною і місцевою владою.

Формується стратегічна рамка політики щодо внутрішнього переміщення до 2030 року. Переформатовується система центральних органів виконавчої влади. Створюється новий інституційний контур роботи з ВПО та прифронтовими громадами.

Але закон, стратегія та нова назва міністерства ще не є реформою.

Реформа починається тоді, коли людина бачить результат: отримує зрозумілий маршрут після евакуації, доступне житло, можливість працевлаштуватися, компенсацію за зруйнований будинок, соціальний супровід і перспективу нормального життя.

Житло, робочі місця, стійкість громад, відновлення економіки та збереження людського потенціалу не можна розглядати як окремі напрями.

Це взаємопов’язані складові однієї політики.

Водночас стратегічним документам досі бракує чітких показників, фінансових розрахунків, строків реалізації та персональної відповідальності виконавців.

Саме тут проходить межа між черговим адміністративним переформатуванням і справжнім перезапуском.

Єдина система відповідальності

Політику щодо внутрішньо переміщених осіб більше не можна залишати одним із десятків напрямів великого соціального міністерства.

Вона давно переросла межі звичайного соціального захисту.

Йдеться одночасно про права людини, житлову політику, зайнятість, регіональний розвиток, евакуацію, відновлення, компенсації, освіту, медицину та демографічну стійкість.

Тому Україні потрібен окремий інтегрований кластер політики щодо ВПО. Потрібна постійна система підготовки, ухвалення, реалізації та контролю виконання рішень.

Її урядовим центром має стати профільний заступник міністра, для якого питання ВПО будуть не одним із багатьох додаткових напрямів, а основною сферою політичної відповідальності.

Він повинен мати достатні повноваження для координації житлових, соціальних, економічних та інтеграційних програм, а також для забезпечення узгодженої роботи інших органів виконавчої влади.

Парламентський рівень мають забезпечувати народні депутати, які системно працюють із тематикою ВПО, представляють інтереси переселенських громад і переводять виявлені проблеми у конкретні законодавчі рішення. Їхнє завдання - не лише готувати та ухвалювати закони, а й контролювати, як уряд реалізує їх на практиці, чи забезпечені нові механізми фінансуванням і чи доходять вони до людей. 

Одним із наріжних каменів цієї системи може стати Офіс Омбудсмана - не як формальний учасник консультацій, а як незалежний гарант дотримання прав людини. Він виявляє дискримінаційні норми, системні порушення та випадки, коли людина випадає з державної системи через відомчі суперечності або прогалини в законодавстві. Саме Офіс Омбудсмана може оцінювати нові рішення не лише за тим, як вони сформульовані, а й за тим, чи забезпечують вони рівний доступ до прав і підтримки для різних категорій ВПО.

До роботи кластера мають бути постійно залучені громади, Ради ВПО, профільні громадські організації та міжнародні партнери.

Така модель дозволить поєднати три функції, які сьогодні існують окремо: урядове управління, парламентське представництво та незалежний контроль за дотриманням прав людини.

Це і має стати єдиною системою відповідальності - не за окрему програму чи виплату, а за результат державної політики щодо ВПО в цілому. 

Вийти з лабіринту відомств

Переформатування політики має початися зі зміни самого предмета управління.

Держава сьогодні переважно управляє програмами, бюджетними рядками та категоріями отримувачів. Вона повинна почати управляти життєвим маршрутом людини.

Евакуація не повинна завершуватися біля транзитного центру.

Допомога на проживання не може підміняти житлову політику.

Працевлаштування не можна зводити до передачі списку вакансій.

Компенсація за зруйноване житло не повинна залежати лише від того, чи здатна комісія фізично дістатися до будинку під обстрілами.

Для кожного етапу мають бути визначені відповідальний орган, джерело фінансування, строк виконання та показник результату.

Не скільки заяв прийнято, нарад проведено чи програм запущено, а скільки людей отримали житло, роботу, соціальну послугу або компенсацію.

Стратегія без такого плану залишиться декларацією.

Закон без необхідних механізмів реалізації - набором правильних формулювань.

Нове міністерство без персональної відповідальності - ще одним поверхом у бюрократичній будівлі. 

Від залишкового принципу - до державної політики

Провал соціального блоку не можна пояснити лише війною, браком грошей або масштабом накопичених проблем.

Саме війна мала змусити державу відмовитися від інерційної соціальної політики та перейти до системи, здатної швидко реагувати на масове переміщення людей, втрату житла, руйнування громад і зміну структури населення.

Натомість держава надто довго намагалася пристосувати старі механізми до нової реальності.

Сьогодні вже недостатньо вкотре оголосити перезапуск. Потрібно чесно визнати: чинна модель вичерпала себе і більше не відповідає викликам, з якими зіткнулася країна. 

Політика щодо ВПО має стати першим напрямом, на якому оновлений соціальний блок уряду доведе власну дієздатність.

Для цього урядовий центр відповідальності, народні депутати, Офіс Омбудсмана та представники спільноти ВПО мають працювати як єдиний постійний кластер підготовки, реалізації та контролю державних рішень.

Саме така модель дозволить нарешті перейти від адміністрування соціальної кризи до її системного розв’язання. 

Соціальна політика більше не може формуватися за залишковим принципом - після безпеки, економіки, бюджетних компромісів і відомчих інтересів. 

В умовах війни вона є критично важливою складовою стійкості самої держави.

Тому соціальна політика «на соціалі» - це вже не просто управлінська слабкість. Це ризик, який країна більше не може собі дозволити.