Кулик Віталій: УКРИТТЯ БЕЗ ДЕРЖАВИ: ЯК СПІВВЛАСНИКИ ЖИТЛА СТАЛИ ОСТАННЬОЮ ЛІНІЄЮ ОБОРОНИ

Повномасштабна війна змусила Україну переосмислити багато речей - від безпеки до ролі держави у житті громадянина. Але є одна зона, де це переосмислення відбулося особливо парадоксально. Йдеться про укриття. Точніше - про те, хто за них насправді відповідає.

З одного боку, держава демонструє правильні пріоритети. У 2025 році на укриття в закладах освіти було виділено 6,2 млрд грн . У 2026 році - ще майже 5 млрд грн на будівництво та облаштування понад сотні шкільних укриттів . Додатково мільярди спрямовуються на критичну інфраструктуру з резервного фонду. Це логічно, системно і необхідно.

Але водночас існує інша, менш помітна реальність - укриття, куди люди біжать не з класу чи офісу, а просто з вулиці під час повітряної тривоги. Саме ці укриття, як показує моніторинг Секретаріату Уповноваженого Верховної Ради з прав людини, часто залишаються або зачиненими, або непридатними, або формально «наявними», але фактично недоступними.

І тут починається найцікавіше.

Формально обов’язок забезпечення доступності укриттів розподілений між різними суб’єктами. Фактично ж він дедалі більше концентрується на рівні співвласників багатоквартирних будинків - тобто ОСББ. Саме ті люди, які щомісяця здають внески на ремонт ліфта чи фарбування під’їзду, раптом опиняються в ролі суб’єкта, відповідального за базову функцію держави - захист життя.

Юридична логіка тут виглядає майже бездоганно. Є норми, які покладають обов’язок утримання приміщень. Є вимоги до цивільного захисту. Є загальне правило: власність зобов’язує. Але за цією логікою губиться головне - межа відповідальності. Де закінчується обов’язок співвласника і починається обов’язок держави?

Бо сьогодні ця межа фактично стерта.

ОСББ не отримують державного фінансування на облаштування укриттів. Для них не існує чітко визначених нормативів витрат. Вони не мають гарантованого механізму компенсації. Натомість мають обов’язок - і потенційну відповідальність у разі його невиконання. У підсумку виникає ситуація, яку складно назвати інакше, ніж інституційним перекладанням відповідальності.

Держава, яка інвестує мільярди у централізовані об’єкти, але не передбачає жодного системного фінансування для публічно доступних укриттів у житлових будинках. Громадяни, які не планували виконувати функції системи цивільного захисту, але змушені це робити. І укриття, які формально є, але фактично часто не працюють.

Саме на цей розрив звертає увагу Омбудсмен Дмитро Лубінець. Моніторинг показує системну проблему: відсутність єдиної політики, неузгодженість між органами влади, перекладання відповідальності на місця без належного ресурсного забезпечення. Укриття стають не елементом державної системи безпеки, а випадковим результатом ініціативи або фінансових можливостей конкретного будинку.

Це породжує ще одну, глибшу проблему - нерівність у праві на безпеку. Бо в одних будинках мешканці можуть зібрати кошти, організувати ремонт, встановити вентиляцію і забезпечити доступ. В інших - ні. І тоді питання життя і безпеки починає залежати не від державних гарантій, а від платоспроможності співвласників.

Фактично формується новий тип соціальної нерівності - нерівність доступу до укриття.

І це вже не просто управлінська проблема. Це питання прав людини.

Право на життя і безпеку не може бути делеговане на рівень під’їзду. Воно не може залежати від рішення зборів ОСББ чи від того, чи вдалося вчасно зібрати внески. Це базове право, яке держава зобов’язана гарантувати - особливо в умовах війни.

Але сьогодні ми бачимо іншу модель. Держава інвестує там, де це зручно адмініструвати - у школах, у великих об’єктах, у централізованих проєктах. І водночас фактично залишає поза увагою найбільш масовий сегмент - житлову забудову, де і перебуває більшість людей під час тривоги.

Як вірно зазначає Дмитро Лубінець, у результаті ОСББ стають своєрідними «цапами-відбувайлами». Вони опиняються між вимогами держави і обмеженими можливостями співвласників. Між формальним обов’язком і відсутністю інструментів для його виконання.

І це вже питання не лише ефективності політики. Це питання довіри.

Бо коли держава декларує право на безпеку, але не створює механізму його реалізації, вона втрачає не лише контроль над ситуацією. Вона втрачає легітимність у очах громадян.

Укриття - це не просто інфраструктура. Це індикатор того, як працює соціальна держава в умовах війни. І сьогодні цей індикатор показує тривожну тенденцію: відповідальність є, ресурси частково є - але там, де живе людина, держави дедалі менше.

Питання полягає не в тому, чи повинні співвласники брати участь у забезпеченні безпеки. Очевидно, що повинні. Питання в іншому - чи може держава перекладати на них ключову функцію захисту життя без належної підтримки, правил і ресурсів.

Бо якщо так - то це вже не соціальна держава.

Це система, в якій кожен рятується як може.