Кулик Віталій: ПРО ОПОЗИЦІЮ

Відставка уряду раптом стала не просто політичною подією, а справжнім театром абсурду з елементами стендапу. Особливо яскраво це проявилося у «повстанні латешечок» на захист Федорова — явищі настільки щирому й одночасно настільки технологічному, що навіть старі політтехнологи нервово курять осторонь. І от серед цього цифрового хору виникає просте, як двері, питання: а де, власне, проходить межа між владою і опозицією?

Бо якщо політична фігура/сила роками сидить у владних кабінетах, голосує разом із більшістю, ділить відповідальність за рішення, але в один прекрасний момент починає говорити мовою опозиції — то це вже не політика, а якийсь жанр політичного косплею. Сьогодні ти міністр, завтра — бунтівний трибун, післязавтра знову при портфелі і все в рамках однієї правлячої сили. Усе це нагадує старий анекдот про «хрестик або труси»: або визначтеся, або не дивуйтеся, що виглядаєте дивно.

Бо опозиція — це не просто тон голосу в Facebook і не кількість лайків від “латешечок”. Це послідовність у голосуваннях, це конфлікт із владою не в сторіз, а в парламенті, це готовність бути незручним системно, а не ситуативно. І коли частина владної команди раптом починає грати в опозицію, не виходячи з самої влади — це виглядає як спроба одночасно сидіти на двох стільцях, ще й обурюватися, що вони хитаються.

На цьому тлі ситуація виглядає майже анекдотично: є ті, хто при владі, але хоче бонусів опозиції; і є ті, хто в опозиції, але без доступу до адмінресурсу. І лише одна сила, як би до неї не ставилися, демонструє класичну, навіть трохи олдскульну модель опозиційності — послідовно у риториці, голосуваннях і політичній поведінці. Вгадали? Так - це партія “Батьківщина” Юлії Тимошенко. І це не мій висновок, а так каже навіть ШІ, видаючи аналіз голосувань та виступів депутатів від цієї політсили. 90% опозиція, каже ШІ. Інші на 20 позицій відстають… Все інше — це гібридні конструкції, політичні кентаври, які ще самі не вирішили, куди їм бігти. 

Можливо, це просто дух часу — епоха гібридності, коли навіть політична ідентичність стала чимось на кшталт змінного статусу у профілі. Сьогодні ти «з командою», завтра «критичний союзник», післязавтра «незалежний голос», а потім знову при справах. Але тоді не варто дивуватися, що виборець перестає розуміти, хто є хто, і починає орієнтуватися не на зміст, а на шум.

Бо “латешечки” — вони ж як погода: сьогодні з вами, завтра з новим героєм, післязавтра взагалі зникли. І якщо політика перетворюється на боротьбу за їхню тимчасову увагу, то не варто ображатися, коли результат виборів виглядає так само хаотично, як стрічка новин. Врешті-решт, якщо не визначитися, де ти — у владі чи в опозиції, — то виборець вирішить це за тебе. І зробить це без жодних лайків.