КОЗИР Сергій: ДВІ ІНІЦІАТИВИ – ОДНА ЛОГІКА: ЯК ЗАКОНИ МАЮТЬ НАРЕШТІ НАЗДОГНАТИ РЕАЛЬНІСТЬ ЛЮДЕЙ

Почну з найпростішого й водночас найбільш обурливого. У багатьох родинах є старша дитина, яка народилася ще вдома, до вимушеного переїзду, і має статус ВПО з усіма належними виплатами. А є молодша, яка народилася вже після переміщення батьків, – і цього статусу не має. Та сама родина, та сама війна, той самий побут – а права різні лише через дату народження. Новий закон це виправляє прямим текстом: дитина, народжена після переміщення батьків, автоматично береться на облік як вимушено переміщена особа за простою заявою одного з батьків. Ми всі – українці, і Донеччина, Херсонщина чи Запоріжжя не відрізняються від Львівщини чи Черкащини. Тож і діти з цих областей не повинні відрізнятися одне від одного.

Друге, що варто пояснити людською мовою: люди з Херсону, Маріуполя, Бахмута, Волновахи роками живуть у підвішеному стані – житла фактично немає, а компенсації теж немає, бо процедура або не прописана, або настільки заплутана, що простіше змиритися. Закон дає чіткий, одноразовий механізм: нотаріально засвідчена відмова від права власності на знищене чи окуповане житло на користь держави – і людина отримує компенсацію в порядку, визначеному Кабміном. Не роки листування з різними інстанціями, а один документ, який одразу тягне за собою і зняття майна з реєстру прав, і внесення інформації до реєстру пошкодженого майна. Це і є системний підхід, про необхідність якого я вже казав неодноразово, – коли одна дія людини автоматично запускає всі потрібні процедури, а не змушує її самостійно обходити пів держави.

Третє – і тут вже не про житло, а про елементарну повагу. Скільки історій ми чули: людині раптово перестають платити допомогу, і вона місяцями не може добитися пояснення чому. Новий закон прямо забороняє зупиняти виплату без письмового попередження щонайменше за десять днів, із конкретною причиною та порядком оскарження. Це малопомітна на перший погляд норма, яка насправді міняє саму логіку стосунків держави з людиною: не мовчазне зникнення грошей, а обов'язок пояснити.

Четверте – гарантія, яка захищає тих, хто намагається сам вибратися з бідності. Купівля квартири на етапі голих стін, недобудованого будинку чи наявність депозиту до двох мільйонів гривень більше не будуть підставою для позбавлення допомоги. Навесні ми вже бачили, як зростання цін на житло після старту програм для військових і переселенців ударило по найвразливіших. Тепер хоча б спроба щось накопичити чи вкластися у власне майбутнє не каратиметься автоматичним позбавленням підтримки.

Окремо хочу сказати про єдиний координаційний центр і індивідуальний маршрут переселенця – механізм, який, якщо він запрацює так, як написаний, нарешті прибере одну з головних проблем, про яку я казав ще навесні: людина, яка щойно втратила дім, не повинна окремо бігати в соцзахист, окремо в службу зайнятості, окремо в ЦНАП, щоразу пояснюючи свою ситуацію заново. Закріплений персональний фахівець супроводу й заборона вимагати документи, які держава вже й так має в реєстрах, – це саме та цілісна система замість розрізнених відомств, про потребу в якій я говорив, коли пропонував створити єдиний державний орган для ВПО.

І тут я змушений сказати чесно: жодна з цих норм не запрацює сама собою, якщо держава й далі не матиме єдиного, достовірного обліку того, скільки людей і де саме потребують підтримки. Житлові програми 2026 року мають охопити трохи більше 41 тисячі ВПО – але це можливості конкретних програм, а не масштаб реальної потреби. Ми знаємо кількість зареєстрованих переселенців, бачимо заявки на окремі програми, але це не тотожне реальній житловій потребі. Поки бюджет планується навпомацки, навіть найкраще виписаний закон ризикує залишитися на папері для тих, кого просто не порахували, – а зима цього року може принести нову хвилю переміщення, до якої система знову підійде без цілісної картини.

Паралельно з цим законом у парламенті рухається ініціатива знизити ставку ПДВ до 5 відсотків на базові продукти – м'ясо, рибу, молочку, овочі, фрукти, крупи, хліб, олію – а також на ліки та дитячі товари. Це не окрема тема від бідності переселенців, а та сама тема з іншого боку: найдешевший спосіб реально допомогти родині – це зробити так, щоб та сама гривня в її гаманці купувала в магазині й аптеці більше вже сьогодні, а не колись у майбутньому.

І тут варто прямо назвати ще одну ініціативу, яка підсилює все перелічене, – пропозицію Асоціації прифронтових міст і громад на чолі з харківським міським головою Ігорем Тереховим закласти в бюджет 2027 року мінімальну заробітну плату на рівні не менше десяти тисяч гривень. Це принципово інша логіка боротьби з бідністю, ніж просто розширення переліку допомог: якщо базовий дохід працюючої людини піднімається достатньо високо, менше українців узагалі потребуватимуть державної підтримки, а ті, хто її потребує, – переселенці, багатодітні родини, люди з інвалідністю, – отримують її на тлі загального підвищення рівня життя, а не як острівець допомоги серед загальної бідності. Турбота про прифронтові громади й турбота про ВПО в цьому підході не конкурують за один і той самий обмежений бюджетний ресурс – вони посилюють одна одну, бо саме в прифронтових громадах і серед переселенців зараз найнижчі доходи.

Разом ці зміни – новий закон про підтримку ВПО, зниження ПДВ на товари першої потреби й ініціатива Терехова щодо мінімальної зарплати – складаються не в окремі, розрізнені жести доброї волі, а в послідовну систему: гарантований мінімум у перші, найкритичніші місяці, дешевші базові товари щодня, захист від втрати підтримки через спробу облаштуватися, і реальна перспектива, що заробіток зрештою росте швидше за вартість життя. Залишається одне – довести цю систему до кожної конкретної людини, а не лише до тексту закону. І це вже питання не законодавців, а тих, хто відповідає за виконання – урядовців.