Gavrylechko Yuriy: Фанклуб Федорова просуває «парагвайський сценарій»?

Свіжа заява медійного військового Сергія Гнезділова про необхідність готуватися до мобілізації жінок та можливого зниження мобілізаційного віку до 21 року показова не лише сама по собі. Особливо на тлі появи схожих за змістом петицій. Гнезділов є одним з рупорів «картонкового» протесту та захисником екс-міністра М. Федорова. Це вже не просто публічні вислови чи дискусія про вдосконалення мобілізаційної системи, а принципово інша логіка – поступове розширення мобілізаційного ресурсу практично до межі, коли війна починає поглинати наступні покоління. У політичному сенсі це можна назвати «парагвайським сценарієм» – коли країна ризикує втратити до 2/3 чоловічого населення на війні через мобілізацію заради мобілізації. 

Відповідно, якщо навколо потенційного політичного проєкту Федорова дедалі голосніше звучать заклики знижувати вік призову та готувати мобілізацію жінок, це вже не можна розглядати як абсолютно сторонній та ні до чого не дотичний інформаційний фон. 

Тим більше що це далеко не єдиний випадок, коли серед публічних симпатиків екс-очільника МО звучать голоси так званої «партії війни» – політичного середовища, яке робить ставку передусім на подальшу ескалацію, максимальне розширення мобілізації та силові методи вирішення суспільних проблем. До цієї ж системи координат належать заклики до виправдання неправомірних дій командирів «Скелі», героїзація ТЦК як безальтернативного інструменту мобілізації та готовність переносити дедалі більшу ціну війни на суспільство. Проблема тут не в окремих прізвищах і навіть не в конкретних висловлюваннях. Проблема в політичній філософії, за якою громадянин дедалі більше розглядається не як суб'єкт держави, а як ресурс для продовження війни. Для продовження, а не для перемоги! Це точно та «реформа мобілізації», про яку півроку можна почути звідусіль? 

Тому сьогодні важливо уважно стежити не лише за тим, що говорить сам Федоров, а й за тим, яке політичне оточення поступово формується навколо нього та його рейтингів. Оточення, яке не факт, що він зможе контролювати. Якщо політична сила претендує на майбутнє країни, вона має чітко відповісти: це буде політика відповідальної оборони з орієнтацією на перемогу, яка поєднує захист держави із збереженням людського потенціалу, чи політика нескінченної мобілізації – аж до зниження віку, призову жінок та втрати будь-якої перспективи на мир?

Саме тут проходить межа між відповідальною державною політикою та тим, що дедалі більше нагадує «парагвайський сценарій». І якщо Михайло Альбертович справді починає зближуватися з представниками «партії війни», суспільство має право вимагати від нього не технологічних пояснень чому він хоче/нехоче бути політиком (де-факто він вже давно ним є, бо мністр - це політична фігура й 7 років в трьох урядах поспіль бути міністром - ознака неабиякої політичності його постаті), а чіткої політичної відповіді: де він бачить межу війни і якою ціною готовий її продовжувати?