Gavrylechko Yuriy: Республіка v.s. демократія: відповідальне громадянство проти нехлюйства

28 червня цього року Конституції України виповнюється 30 років – вік, у якому вже не випадає списувати розбіжності між словом і ділом на молодість держави. І саме стаття 5 Основного Закону проголошує нашу державу республікою. Слово це звучить так звично, що ми майже ніколи не питаємо, що за ним стоїть. А варто було б, тому що за двома з вигляду синонімічними поняттями, «республіка» і «демократія», ховаються два принципово різні типи громадянина, дві несумісні етики влади й два протилежні уявлення про те, чим є державна посада: тягарем обов’язку чи джерелом доходу.

Класична політична думка, що бере початок від Аристотеля й сягає розквіту в римській res publica, вибудувала ідеал, який сьогодні майже забутий. У ньому виконання громадянином керівних суспільних функцій – це не привілей і не професія, а обов’язок. За нього не платять грошима, бо служіння спільноті вважається природною ціною самого статусу вільного громадянина. Посади суворо обмежені в часі: рік, два, зрідка більше – і жодного безкінечного перебування при владі. До тих, хто ці посади обіймає, висуваються чіткі вимоги: походження, репутація, попередні заслуги, освітній ценз, майновий ценз. А головне – ціна недбалості була нищівною!

У Стародавній Греції за неналежне виконання громадянських обов’язків можна було втратити не посаду, а громадянство як таке – разом з усіма правами й привілеями, що його супроводжували. Найтяжчим покаранням вважалася не страта, а вигнання: смерть позбавляла людину життя, але вигнання позбавляло її ідентичності, спільноти, самого сенсу існування як громадянина поліса. Саме тому громадяни республіки служили сумлінно – не з абстрактного благородства, а тому, що ставкою була вся повнота їхнього буття. Відповідальність була невід’ємною частиною статусу громадянина держави-полісу.

Показово, що сам перехід до оплати громадянської служби історично був не республіканським, а саме демократичним нововведенням. У класичних Афінах запровадили місфофорію – платню за участь у народних зборах і за роботу в судах присяжних. Мета була начебто благородна: щоб і незаможний громадянин міг займатися державними справами, не втрачаючи заробітку. Але наслідок виявився глибшим за намір. Тієї миті, коли служіння спільноті отримало грошовий еквівалент, воно перестало бути обов’язком честі й стало різновидом оплачуваної праці. Прихильники старого укладу вбачали в цьому занепад: те, що раніше було привілеєм і тягарем вільної людини, ставало джерелом доходу зі скарбниці. Інакше кажучи, оплата громадянської функції – це не технічна деталь, а сам вододіл, що відділяє республіканську логіку від демократичної. І ми сьогодні стоїмо цілковито по демократичний його бік.

Демократичний лад у його сучасному вигляді зовсім не схожій на республіканський – і ця відмінність не косметична, а сутнісна. Керівна посада тут є наслідком обрання або призначення вузьким представницьким колом. Виконання владних функцій перетворюється на звичайну найману працю: є посада, є оклад, є строк контракту. А наслідки невиконання обов’язків у найгіршому випадку зводяться до втрати цієї посади й доходу від неї. Чиновник чи політик, що провалив свою функцію, не втрачає громадянства, не вирушає у вигнання, не зазнає поразки в правах. Чиновник просто йде на іншу, не менш оплачувану посаду, а політик – стає до лав іншої політичної партії. Ризик мінімальний, винагорода гарантована, відповідальність розмита.

Звідси випливає головне: громадянин республіки й громадянин демократії – це різні люди навіть не за переконаннями, а за самою структурою мотивації. Першого до сумлінності змушує екзистенційна ставка – невіддільність його обов’язку від його ідентичності. Другого утримує в рамках лише ризик втратити робоче місце – ставка суто економічна, легко прорахована й часто прийнятна. Там, де перший бачив служіння, другий бачить кар’єру. Там, де перший ризикував усім, другий ризикує посадовим окладом. Ця різниця в мотиваціях породжує й різницю в якості врядування, яку жодні антикорупційні відомства та декларації не здатні компенсувати, бо вони лікують симптом, а не причину.

І тут постає незручне питання до статті 5 нашої Конституції. Якщо республіканський лад упізнається за способом, у який громадяни беруть на себе обов’язок врядування й відповідають за нього всім своїм статусом, – то чи є Україна республікою насправді, чи лише за назвою? Адже спосіб формування наших владних інституцій (вибори та призначення), характер перебування на посадах (оплачувана робота) і механізми відповідальності (щонайбільше – втрата посади) не мають нічого спільного з республіканською традицією. Вони цілковито відповідають саме демократичному ладу в його сучасному прочитанні. Ми називаємося республікою, але живемо й урядуємо як демократія – і ця розбіжність не термінологічна дрібниця, а або побажання чи прагнення, або свідома чи несвідома маніпуляція. Адже сьогодні не так багато людей узагалі замислюється над тим, у чому різниця між «республікою» і «демократією»; для більшості це майже синоніми, тож над сутністю цих понять просто не задумуються – і завдяки цьому слово в Основному Законі може однаково бути і щирим прагненням до ідеалу, якого ми ще не досягли, і зручним прикриттям для ладу, що насправді є зовсім іншим.

Варто згадати й те, як ставився до демократії сам Аристотель. У його класифікації форм правління демократія належала не до правильних, а до спотворених форм – як вироджений варіант політії, врядування багатьох, що замість спільного блага починає служити інтересу частини. Те, що ми сьогодні підносимо як вершину політичного устрою, антична думка вважала відхиленням від норми, занепадом правильної форми. У цьому світлі декларація «Україна – республіка» виглядає не описом реальності, а радше нагадуванням про ідеал, від якого ми насправді далекі.

Це не заклик повернути остракізм чи скасувати оплату державної служби – такі речі неможливі й непотрібні в сучасному світі. Це заклик чесно побачити прірву між гаслами і реальністю. Поки відповідальність за владу вимірюється лише ризиком втрати окладу, ми матимемо рівно таку якість врядування, яку купуємо за цей оклад – не вищу! 

Справжнє республіканське громадянство починається там, де служіння спільноті знову стає питанням не доходу, а гідності й обов’язку. І найчесніше, що ми можемо зробити в день тридцятиріччя нашої Конституції, – це визнати, що до такого громадянства нам ще йти, а гучне слово в її першій статті поки залишається обіцянкою, а не фактом. Тридцять років – достатній вік, щоб нарешті почати наповнювати це слово змістом.