Павло Шандра: Каспаров проти Кара-Мурзи і головна помилка українців

Минулого тижня сталася класична сварка Івана Івановича з Іваном Нікіфоровичем. У ролі одного виступив Володимир Кара-Мурза, у ролі іншого — чемпіон світу з шахів Гаррі Кімович Каспаров.

Конфлікт стався у Брюсселі, на полях ПАРЄ, де російська еміграція отримала можливість сформувати офіційне представництво.

Суть конфлікту полягала в небажанні Володимира Кара-Мурзи підтримати Берлінську декларацію, що засуджує російську агресію проти України.

У відповідь розпалений Каспаров заявив, що Кара-Мурзі слід було б помовчати, оскільки він «просидів усього два роки», на відміну від Михайла Ходорковського, який провів у ув’язненні десять років.

Пікантність ситуації полягає в тому, що за два місяці до початку повномасштабної російської агресії Михайло Ходорковський — старший політичний товариш Каспарова — перебуваючи у Вільнюсі разом із Леонідом Невзліним, відмовився пообіцяти повернути Крим Україні, керуючись принципом «що впало — те пропало».

Таким чином, обурення Каспарова на адресу Кара-Мурзи виглядає щонайменше дивно. Нагадаю, що Кара-Мурза — один зі співавторів санкцій проти російських чиновників у справах убитого юриста Сергія Магнітського та політика Бориса Нємцова.

Окремою лінією розколу стало питання про те, кого, власне, вважати опозицією. У той час як Каспаров виступає проти визнання опозицією тих, хто залишився в Росії, Кара-Мурза вважає, що багато незгодних із політикою Путіна опинилися у в’язниці й потребують підтримки. Із цією останньою позицією, до речі, важко не погодитися.

Політика «скасування росіян» призвела до того, що Україна втратила важливий інструмент тиску на путінський режим. Багато забезпечених росіян, які не підтримують російську агресію, були змушені повернути свої капітали й родини до Росії.

Класичним прикладом є львів’янин Михайло Фрідман, у якого не лише відібрали Sense Bank в Україні, а й проти якого, так само як і проти його партнера Петра Авена, були запроваджені санкції в Європі. Це фактично змусило їх повернутися до Росії.

Будь-яке суспільство не схильне мислити раціонально: як правило, воно думає «одним місцем», і це місце аж ніяк не голова. Найгірше, коли тим самим місцем думають ті, хто при владі, не прораховуючи динаміку розвитку ситуації наперед.

Це перегукується з тим, що відбувається на фронті: на тлі перемог 2022 року можна було укласти вигідну для України угоду, однак від неї відмовилися. Усі розмови про мир і завершення війни були прирівняні до статті 111.

Тепер же влада шукає способи втриматися: з одного боку — переконати Путіна закінчити війну, з іншого — завершити її на таких умовах, щоб не допустити сценарію, за якого депутатів ловитимуть, як у Єревані після 44-денної війни, і битимуть на вулицях обурені громадяни Вірменії, які щиро вірили, що країна втримає Карабах.

У випадку з Україною йдеться про території, і найменші поступки можуть призвести до повторення єреванських подій на вулицях українських міст. Власне, про це й говорить у своїх інтерв’ю генерал Залужний, міркуючи про ризик «громадянської війни».

Влада ударилася в логіку популізму і не збирається зупинятися. Усі заклики Петра Порошенка спрямувати гроші нашим захисникам влада пропускає повз вуха. При цьому вона підвищує грошове забезпечення лише народним депутатам і силовикам, сподіваючись таким чином зберегти їхню лояльність.

Це ще одна помилка. Ніхто не хоче бути загиблим солдатом у війні, що наближається до свого завершення, але й ніхто не хоче залишатися до кінця з політиками, які сьогодні ще при владі, а завтра вже сидять у кафе Парижа та Лондона, ведучи душещипні бесіди про «порятунок батьківщини».

Повертаючись до вихідного тезиса. Українцям мала б бути близька позиція Кара-Мурзи. Ба більше, Україна могла би принаймні виявити солідарність із в’язнями путінського режиму, які виступають на підтримку України.

Але українцям ближча позиція Каспарова. Добре слово й кішці приємне. У підсумку Каспаров, який говорить про швидку смерть режиму Путіна і про недостатні зусилля Заходу щодо допомоги Україні, — справжній герой.

Перефразовуючи відомий вислів: якби українське суспільство тільки знало, які негідники Каспаров і все його оточення, воно б жахнулося. Усі ці словеса — не про солідарність з Україною і не про захист від агресії Росії; це боротьба за 30 грантових срібняків.

У цьому сенсі ці люди нічим не кращі за Путіна: вони так само паразитують на українському питанні, тільки під іншим соусом.