Павло Шандра: Нова стратегія США і виклики для президента Зеленського

Минув тиждень після відставки керівника Офісу президента Андрія Єрмака, і стало очевидно, що влада й надалі дотримується логіки «день вистояти, та ніч протриматися».

З одного боку, погіршення воєнного становища України, про яке говорить колективний Захід, іде нога в ногу з виходом Володимира Путіна з дипломатичної ізоляції, в якій він перебував увесь 2022 рік.

Уже мало хто пам’ятає, що в березні 2023 року Міжнародний кримінальний суд видав ордер на його арешт, так само як мало хто згадує десятки нічим не підкріплених угод про безпеку, які Україна підписала з низкою країн, включно зі США.

Якщо угоди з Росією не варті паперу, на якому написані, то чого варті обіцянки європейців і американців? Кожен переслідує власні інтереси й хоче бачити в нас реалістичного партнера.

Такими ми були за часів президентства Петра Порошенка. Тоді офіційний курс України на НАТО й ЄС не дратував Росію і не провокував її агресію, а все тому, що при владі була досвідчена людина, яка розуміла: риторика — одне, а реальні справи — інше.

Ми були ближчими до колективного Заходу в тому сенсі, що зберігали простір для маневру й сприймалися як серйозний партнер.

За останні три роки влада поставила нашу країну в становище прохача — не заради корисливості, а «тільки волею дружини, що послала мене». Уся наша уявна фінансова стабільність тримається на західних кредитах, які лягають тяжким тягарем на майбутні покоління українців, тоді як за Порошенка Україна розвивалася значною мірою за рахунок внутрішніх ресурсів.

Багатьох із тих, хто біля виборчих дільниць казав: «Нічого, хоч посміємося», — на наше лихо і лихо їхніх близьких уже немає з нами. Ідучи голосувати, вони не бачили зв’язку між власним вибором і власним життям. Некомпетентний уряд разом із некомпетентним президентом і парламентом підвели країну до межі її існування, коли ми зіткнулися з повномасштабною російською агресією.

Біографія чинного президента України показує, що він не любить різких кроків, не прописаних заздалегідь у сценарії. Володимир Зеленський не пішов на вибори 2014 року, тому що під них не було сценарію; він відмовився від Мінських угод, побоюючись реакції окремих радикальних груп; тепер він не може взяти відповідальність за подальший сценарій війни.

Він не здатен посилити мобілізацію, тому що боїться сплеску негативу; хотів перепідпорядкувати НАБУ і САП, але потім дав задній хід, продемонструвавши слабкість і нерішучість.

Тепер, коли адміністрація Трампа просить Київ сформулювати позицію щодо можливої передачі територій агресору, президент України ухиляється від відповіді, побоюючись суспільного вибуху.

Якби він знайшов можливості та варіанти виконати підписані Порошенком мирні угоди, історія могла б піти іншим шляхом. Президент України Володимир Зеленський боїться майбутнього й відповідальності, тому країна живе сьогоднішнім днем, поточними емоціями й настроями.

Час втрачено; зміни в Білому домі стали важливим сигналом до змін у світі. Буквально днями адміністрація Дональда Трампа опублікувала оновлену стратегію національної безпеки, де одним з головних інтересів США названо якнайшвидше завершення війни в Україні та відновлення «стратегічної стабільності» у відносинах із Росією.

У документі підкреслюється, що припинення бойових дій необхідне для стабілізації європейської економіки, запобігання ескалації та забезпечення відновлення України «як життєздатної держави».

Окремо зазначається, що конфлікт посилив зовнішню залежність Європи: наприклад, німецька хімічна промисловість змушена переносити виробництво до Китаю через відсутність колишніх обсягів російського газу. У стратегії різко критикуються уряди європейських країн — за нереалістичні очікування від війни, внутрішню нестабільність і «придушення опозиції».

На думку авторів стратегії, більшість європейців хоче миру, але це не відображається в політиці через підрив демократичних процесів. Стосовно НАТО заявлено новий пріоритет — припинення «сприйняття і перетворення на реальність» постійного розширення альянсу.

США мають намір домогтися відновлення стабільності в Європі, посилення її самостійності й перегляду архітектури відносин із Росією. Стратегія фіксує: у майбутньому деякі члени НАТО можуть переглянути відносини зі США, а сама Європа повинна готуватися до більшої самостійності.

У такий момент єдино правильним рішенням було б створення уряду національної єдності та запрошення туди професіоналів із державним досвідом — тих, хто знає, як вести комунікацію і з Москвою, і з Вашингтоном.

Необхідно переходити до професійного відбору кадрів і до раціоналізації нашої внутрішньої та зовнішньої політики, інакше ми ризикуємо виявитися зайвими не лише в континентальній, а й у регіональній політиці.