Павло Шандра: ТРИ ОБЛИЧЧЯ АРЕСТОВИЧА

З великим інтересом спостерігаю за перевтіленням Олексія Арестовича та трансформацією його публічної позиції.

Треба сказати, що впродовж тривалого часу Арестович був прихильником президента Порошенка і після 2019 року критикував новообраного президента Зеленського, карикатурно зображаючи його через невдалі фото у військовій формі та інші прийоми.

Згодом Олексій Арестович раптово став прихильником президента Зеленського: його призначили представником України в контактній групі щодо Мінського процесу, а потім — радником Офісу президента.

У цій ролі він втратив прихильність Порошенка і почав критикувати п’ятого президента України з будь-якого приводу — і з причиною, і без.

Однак 17 січня Арестович залишає Офіс президента у момент, коли українські олігархи, здається, готували політичний наступ на Зеленського. У цей час активізувалась критика голови держави на напівзакритих каналах, контрольованих Медведчуком, і на медіа Ахметова. Іронія долі — єдиним лояльним каналом залишався «1+1» Коломойського.

Опоненти влади просували скандал «вагнергейт», гостро критикували помилки Зеленського як у внутрішній, так і у зовнішній політиці. Розуміючи, як влаштовані медіа, Зеленський намагався захищатися.

На відомій зустрічі з журналістами він заявив, що Рінат Ахметов нібито готує державний переворот. Віктора Медведчука відправили під домашній арешт, а його медіа потрапили під санкції.

Саме у 2021 році президент починає активніше використовувати РНБО як інструмент впливу на внутрішню політику і боротьби за владу проти об’єднаних проти нього олігархів.

Приймається закон про деолігархізацію, починається робота з лідерами громадської думки. Але за відсутності зовнішньої загрози (якою згодом стала повномасштабна російська агресія) здавалося, що Зеленський не впорається з олігархами.

Опитування громадської думки фіксували стійке розчарування у президенті. Від Зеленського почали відходити люди. Яскравий приклад — Дмитро Разумков, який, як справжній представник «Розумної політики», вирішив «розумно» зійти з, як йому здавалося, тонучого корабля.

Тоді ж Арестович, розуміючи, куди все рухається, вирішує наслідувати приклад Разумкова та компанії.

Але, пішовши, Арестович насправді не пішов. Тут доречно згадати промову Бориса Березовського в Державній Думі, коли той демонстративно складав із себе депутатські повноваження від Карачаєво-Черкесії:

«…Питається, в чому різниця між англійцем і євреєм? Усе просто: англієць йде, не прощаючись, а єврей — прощається, але не йде…»

Цими словами Березовський прощався з Думою, заявляючи, що йде «з чистим сумлінням і важким серцем».

Олексій Арестович покинув Офіс президента з точно таким самим «чистим сумлінням і важким серцем». Але все змінилося з початком повномасштабного вторгнення Росії.

Стало зрозуміло: трибуна Офісу президента може різко підвищити популярність і перетворити медійну постать на політичну. На тлі стрімкого зростання рейтингу Зеленського як лідера воюючої країни поруч з ним опинився Арестович — представник влади, для багатьох — джерело верифікованої інформації та державної позиції.

Але Арестович — надто розумна людина, щоб не розуміти, наскільки мінливі суспільні настрої. Уже наприкінці 2022 року стає очевидним: війна перетворюється на рутину, рейтинг влади падає, зростає втома, з’являється простір для критики Зеленського, яку вже складно зупинити.

Саме тоді Арестович остаточно покидає Офіс президента, огортає свій відхід туманом таємничості й «відпливає» до берегів Тихого океану, звідки починає транслювати потребу нового проєкту для України, боротьбу з націоналізмом та з землянками УПА.

Санкції щодо себе Арестович пояснює тим, що він — кандидат у президенти і, як і Порошенко, є опонентом Зеленського. Порошенко при цьому залишається в Україні, а Арестович — за її межами.

Хочу підкреслити: я нічого не маю проти Арестовича. Але його приклад — яскрава демонстрація безпринципності в українській політиці, якій, тим не менш, досі вірить частина громадян.

Його критика Зеленського нічим не краща за захоплену лесть на адресу гаранта. Зеленського справді є за що критикувати. Єдине, що стримує хвилю критики — це повномасштабна російська агресія й очевидне бажання Путіна захопити українські території.

Коли Арестович пропонує віддати диктатору Путіну частину українських територій, заявляючи, що готовий підписатися під цим — мимоволі виникає питання: це дурість чи злочин?

Єдине, в чому він точно прорахувався: схоже, ніхто не здатен зупинити Путіна, навіть Трамп. Путін висуває завідомо неприйнятні вимоги.

А продовження війни — це девальвація старих героїв і злет нових. Фальстарт у політиці небезпечний хоча б тим, що починаєш повторюватися — і твої слова перестають чути.