Ігор Чаленко: Україна після 35: вистояти недостатньо - треба побудувати державу, яку неможливо зламати

35 років Незалежності - це дата, яка змушує не лише озирнутися назад, а й чесно відповісти на наступне запитання. Що саме ми побудували і якою має стати Україна після найтяжчого випробування у своїй новітній історії? Ми точно знаємо головне, що Україна вистояла. Вона не зникла під тиском значно сильнішого противника, не погодилася відмовитися від власної державності й довела, що українська незалежність - це не випадковість історії та не подарунок обставин. Саме тому сьогодні особливо важливо не сприймати 35 років як завершений етап. Незалежність - не стан, якого можна одного разу досягти й надалі просто зберігати. Її потрібно постійно підтверджувати здатністю держави захищати себе, розвиватися і приймати стратегічні рішення. У цьому сенсі Україна ще перебуває посередині свого шляху. І наступні роки справді можуть виявитися визначальними для того, якою вона буде протягом наступних десятиліть.

Натрапив на статтю Валерія Залужного "За п’ять років до виходу з пустелі. Вирішальний момент для української незалежності" до сьогоднішнього свята, яка є важливою спробою подивитися на 35 років Незалежності не як на набір окремих політичних подій, а як на один великий історичний шлях. Хотів би трохи відрефлексувати. Його метафора дороги через пустелю - сильна саме тому, що вона говорить не тільки про випробування війною. Вона нагадує, що найнебезпечнішими можуть бути не лише зовнішні удари, а й внутрішня втома, розчарування, взаємна недовіра та втрата розуміння, заради чого ми продовжуємо рухатися.

І тут, на мою думку, варто погодитися з головним висновком: Україні потрібна не чергова ситуативна політична програма, а довгострокова стратегія держави. Причому її фундаментом має бути безпека, як вказує ексголовком.

Російська загроза не зникла і не може розглядатися виключно як проблема конкретної фази війни. Поки в кремлі зберігається імперське бачення регіону і небажання сприймати Україну як самостійну державу, ризик залишатиметься. Сам факт існування незалежної України суперечить російському проєкту відновлення контролю над простором колишньої імперії. Тому будь-яка майбутня модель української державності, економіки чи міжнародної політики повинна виходити з цієї реальності. Це один із найважливіших уроків останніх 35 років. Ми занадто довго поводилися так, ніби сама Незалежність автоматично гарантує її збереження. Але державність не захищає себе сама. Її захищають люди, інституції, армія, економіка, технології та політична воля. Саме нехтування частиною цих складових у минулому стало однією з причин того, що Україна зустріла російську агресію значно слабшою, ніж могла бути.

Водночас було б неправильно зводити історію незалежної України лише до помилок. За ці 35 років сформувалося українське суспільство, яке двічі доводило готовність захищати свободу на Майданах, а після 2014 року - на фронті. У 2022 році ця здатність до самоорганізації проявилася з новою силою. Держава вистояла не завдяки абстрактним інституціям, а передусім завдяки людям, які в критичний момент взяли на себе відповідальність. І саме тут особлива роль належить українській армії. Збройні сили стали одним із головних символів нашої державної суб'єктності. Але урок війни полягає не лише в тому, що армія повинна бути сильною. Вона має бути частиною значно ширшої системи національної стійкості.

Україні потрібен власний підхід до безпеки - умовний "український Ізраїль". Не копія іншої держави, а модель країни, яка усвідомлює постійність загроз і тому будує навколо безпеки всю систему державного розвитку. Сильна армія, резерв, оборонно-промисловий комплекс, технологічна перевага, підготовлене суспільство, стійка економіка і здатність швидко мобілізувати ресурси в кризовий момент мають бути не окремими напрямами політики, а взаємопов'язаною системою. При цьому власна сила не означає ізоляцію. Навпаки, Україна має бути максимально інтегрованою у європейську та трансатлантичну систему безпеки. Але партнерства працюють значно краще, коли за ними стоїть власна спроможність. Жоден міжнародний документ не може замінити здатності країни захистити себе. Союзи та гарантії мають посилювати українську безпеку, а не створювати ілюзію, що відповідальність за неї можна передати комусь іншому.

Ми повинні навчитися перетворювати досвід війни на перевагу мирного часу. Сучасний фронт уже показав, що майбутнє належить не лише традиційним озброєнням. Як пише Залужний, безпілотні системи, штучний інтелект, роботизовані комплекси, автоматизоване управління, супутникові комунікації, аналіз великих масивів даних - це вже не футурологія, а реальність. Україна отримала унікальний досвід, який не можна просто залишити в окопах. Його потрібно перетворити на технологічну екосистему держави. Оборонна промисловість може стати одним із двигунів економічного розвитку, але лише за умови системної державної політики, зокрема інвестицій у науку, інженерію, освіту, виробництво та людський капітал. Нам потрібні не поодинокі успішні стартапи й красиві презентації, а середовище, здатне постійно створювати нові технології.

Саме тому безпека - це не лише бюджет Міністерства оборони. Це також університет, лабораторія, інженерна школа, виробниче підприємство, кіберзахист, енергетична стійкість і якість державного управління. Останній пункт принципово важливий. Неможливо побудувати сильну державу зі слабким та перевантаженим апаратом. Україна потребує оптимізації державного управління: менше бюрократії, дублювання функцій і ручного втручання, більше професійності, цифровізації та персональної відповідальності. І лише після цього системна боротьба з корупцією може дати результат, якого суспільство очікує роками. Корупцію потрібно не просто викривати - потрібно послідовно зменшувати простір, у якому вона взагалі може виникати. У цьому полягає ще один принциповий вибір майбутньої України. Ми можемо нескінченно сперечатися, хто винен у помилках минулого, або використати ці помилки як інструкцію для майбутнього. Нам потрібна саме друга модель.

Україна більше не може бути "сірою зоною", буфером чи територією між чужими центрами сили. Війна вже зробила нас суб'єктом значно більшою мірою, ніж будь-які дипломатичні декларації. Тепер це потрібно закріпити інституційно, економічно, технологічно та військово. Україна має не просто бути частиною нової архітектури європейської безпеки - вона здатна стати одним із її ключових елементів.

Але для цього нам необхідно зберегти найцінніше, що дало нам змогу вистояти, - суспільну стійкість. Наступні роки не будуть простими. Втома від війни, політичні конфлікти, економічні проблеми та невизначеність неминуче випробовуватимуть країну. Найгіршим сценарієм було б дозволити цим проблемам перетворити українців на ворогів одне одному. Єдність при цьому не означає відсутність критики чи політичної конкуренції. Навпаки, зріла демократія повинна дозволяти сперечатися. Але за межами політичної боротьби має залишатися спільне розуміння фундаментальних речей: Україна повинна бути незалежною, демократичною, сильною та здатною захистити себе.

35 років тому ми отримали шанс на власну державу. Пізніше виявилося, що самого факту її проголошення недостатньо. Сьогодні ми отримали ще один шанс - перетворити досвід війни на фундамент якісно нової України. Ми вже довели, що вміємо вистоювати. Тепер потрібно довести, що вміємо будувати. Побудувати державу, в якій безпека не залежить від політичної кон'юнктури, армія не сприймається як другорядна стаття витрат, технології стають основою економіки, інституції працюють ефективно, а корупція поступово втрачає ґрунт для існування. Це і є наш унікальний український шлях. Не копіювати чужі моделі, а створити власну - державу, яка пам'ятає ціну свободи, використовує досвід війни, інвестує у майбутнє і більше ніколи не покладається лише на обіцянки інших.

Україна вистояла завдяки своєму народу та своїй армії. Тепер наш обов'язок - зробити так, щоб наступні покоління успадкували не просто незалежну Україну, а сильну Україну, яку неможливо змусити відмовитися від своєї свободи. У цьому сенсі 35-річчя - не фінал дороги. Це момент, коли потрібно нарешті визначити, куди саме ми йдемо. І якщо попереду справді вирішальні роки, то маємо пройти їх не в очікуванні кращих часів, а створюючи їх власними руками. Україна має майбутнє. Але це майбутнє не буде подароване нам. Цей шлях потрібно прокласти.