Павло Шандра: Ювілей Петра Порошенка. Незакінчена історія президентства.

Сьогодні п’ятому президенту України Петру Порошенку виповнилося 60 років. Це гарний привід знову замислитися про його політичну спадщину — тим більше, що його опоненти, навіть через шість років, продовжують через підконтрольні медіа списувати всі невдачі на п’ятого президента.

Така поведінка характерна для тих, хто не здатен упевнено дивитися в сучасність і майбутнє, віддаючи перевагу пояснювати складнощі виключно особистістю Порошенка та його команди.

Політику від бізнесу відрізняє відчуття моменту й уміння своєчасно зробити вибір. У 2010 році, з приходом до влади Партії регіонів, перед багатьма українськими компаніями гостро постало питання виживання.

Якщо за часів Кучми з бізнесом хоча б намагалися домовитися в обмін на «дах», то за Януковича на підприємців почали чинити відвертий тиск.

Саме тому багато хто прагнув отримати депутатський мандат — він давав недоторканність. Деякі, такі як Сергій Тігіпко й Петро Порошенко, пішли у владу. Тігіпко зайняв посаду віце-прем’єра з соціальних питань, а Порошенко у 2012 році став міністром економіки.

Перебуваючи всередині системи, вони отримували можливість впливати на процеси й рухати країну в проєвропейському напрямку.

Порошенко зіграв помітну роль у підготовці України до підписання Угоди про асоціацію з Європейським Союзом. Коли стало очевидно, що Янукович веде країну в глухий кут, багато політиків після парламентських виборів 2012 року повернулися до активної законотворчої роботи.

Порошенко був серед них, вирізняючись політичним чуттям і розумінням історичного моменту. Він усвідомлював, що Угода з ЄС — це не просто нові економічні й політичні перспективи для України, а символічний розрив із Росією, яка вже не могла запропонувати пострадянським країнам привабливого майбутнього.

Підписання Угоди не стало б панацеєю, але воно відкрило б для України довгострокову рамку розвитку політико-економічної системи. У пострадянському просторі подібний за силою європейський вектор спостерігався хіба що в країнах Балтії.

Сьогодні російська пропаганда продовжує приписувати революційні події новітньої української історії впливу західних спецслужб, фондів та інших «зовнішніх сил», ігноруючи при цьому власні багатомільярдні інвестиції в просування своїх політичних проєктів в Україні.

Захід виявився успішнішим не через змову, а тому що вловив суспільні настрої. Суспільству можна запропонувати лише те, до чого воно внутрішньо готове — усе інше буде відкинуте. Росія й частина оточення Януковича цього так і не зрозуміли до кінця.

Порошенко, спостерігаючи за зростаючим невдоволенням українців діями Януковича й руйнуванням системи місцевого самоврядування — зокрема, насильницьким розділенням посад мера Києва й голови міської адміністрації — розумів: після відходу Леоніда Черновецького кияни масово прийдуть на вибори.

А значить, у нього з’являвся реальний шанс очолити столицю. Посада мера Києва — це більше, ніж просто пост міського голови. Це — позиція політика загальнонаціонального рівня. Достатньо згадати Жака Ширака, який, перш ніж стати президентом Франції, довгі роки був мером Парижа.

Крім того, всі розуміли: влада Януковича приречена — питання було лише в тому, коли ситуація зірветься й потягне його на дно. За цих умов крісло мера Києва не мало альтернатив. Усвідомлюючи це, команда Януковича свідомо відтягувала вибори мера столиці.

Більше ніж помилка — це був злочин. Так би охарактеризував Павло Мілюков, лідер кадетської партії дореволюційної Росії, відмову Януковича підписати Угоду про асоціацію з Європейським Союзом перед самітом у Вільнюсі.

Зараз Микола Азаров намагається виправдати це відсутністю фінансової допомоги від ЄС і небажанням компенсувати збитки від втрати російських ринків. Але якщо це справді було так, чому Партія регіонів, перебуваючи при владі, сама форсувала підписання Угоди?

Відкласти підписання можна було не за день до саміту, а за кілька тижнів. Проблема була не в грошах. Янукович не зумів вибудувати відносини з Росією. І коли наприкінці жовтня Путін викликав його в Підмосков’я й пригрозив анексією Криму та Сходу України, Янукович, як боягуз, дав задній хід. Цього українське суспільство не прийняло — саме тому люди вийшли на Майдан.

Подальша ганебна втеча Януковича відкрила дорогу до всіх наступних проблем України й дала шанс Росії вторгнутися. Такі революційні ситуації активують соціальні ліфти. Саме Революція гідності змінила плани Петра Порошенка.

З цього моменту він відмовився від ідеї балотуватися в мери Києва й прийняв рішення йти в президенти. На виборах Петро Порошенко вперше в історії України був обраний у першому турі, отримавши понад 50% голосів українців.

Вступивши на посаду, Петро Порошенко отримав украй важку спадщину. Перед ним стояли такі завдання:

• стабілізація ситуації з величезною кількістю українців, які мали зброю в руках;

• подолання наслідків «сміттєвих люстрацій» і самосудів;

• поява великої кількості активістів, які намагалися вершити правосуддя поза рамками закону;

• загроза окупації нових українських регіонів російською армією;

• небажання й неготовність армії відкривати вогонь;

• розграбовані склади;

• засилля російської агентури в органах влади.

Реальність змусила Порошенка проводити курс на національне відродження України через проєкт «анти-Росія». І по-іншому бути не могло: Росія, анексувавши українські території, завдала удару по почуттю національної гордості, й українське суспільство вже не могло сприймати розмови про «дружбу і братство» з агресором.

Олігархи, які відчували настрої суспільства, вибудовували інформаційну політику своїх медіа в тому ж руслі. Тому докори на адресу Порошенка за гасло «Армія. Мова. Віра» — несправедливі. Навіть ті, хто проголосував за Володимира Зеленського, значною мірою поділяли ці принципи. Просто за п’ять років багато хто втомився від самого Порошенка — як втомлюються від будь-якого лідера.

В інший час він, можливо, зміг би вибудувати добросусідські відносини з Росією. Але сама Росія зробила все, щоб стати екзистенційним ворогом України. П’ять років правління Петра Порошенка дали країні не тільки відносну економічну стабільність, але й чітке позиціонування в очах Заходу.

Серед ключових досягнень:

• реформа децентралізації — передача повноважень і ресурсів місцевим громадам;

• створення Національного антикорупційного бюро (НАБУ) і Спеціалізованої антикорупційної прокуратури (САП);

• впровадження системи е-декларування доходів чиновників;

• запуск системи ProZorro, що дозволила скоротити корупцію й заощадити бюджетні кошти;

• реформа правоохоронних органів, створення Національної поліції (хоча й з різним ступенем успіху);

• запуск оборонних програм;

• стабілізація курсу гривні;

• отримання безвізового режиму з ЄС у 2017 році.

Ці реформи стали фундаментом для подальшого руху України до європейської інтеграції. Але головним успіхом України стали «мінські угоди», які зупинили російську агресію й дали шанс Україні на розвиток.

Вони стримували Росію наступні сім років, даючи можливість не тільки зберегти життя сотень тисяч українців, але й дозволяючи приходити в Україну іноземним інвесторам, які ніколи в житті не прийшли б у країну, що перебуває у відкритій військовій фазі конфлікту.

Велике бачиться на відстані. Історія ще дасть об’єктивну оцінку п’яти рокам офісу Петра Порошенка.