Ольга Голубовська: Хвороба не повинна робити людину бідною

Для пацієнта «доступність ліків» має цілком конкретний зміст: чи може він отримати призначений препарат і приймати його стільки, скільки потрібно. Особливо якщо йдеться про хронічне захворювання, коли витрати регулярні, а лікування може тривати роками.

Людина не може поставити хворобу на паузу до наступної пенсії. Не може без наслідків зменшувати дозу, пропускати прийом або відмовлятися від частини призначень, щоб зекономити гроші. Але саме до таких рішень підштовхує ситуація, коли вартість лікування перевищує її фінансові можливості.

При цьому у нас дуже люблять звітувати про кількість позицій у переліках, електронних рецептів і залучених аптек. Проте пацієнт не лікується кількістю позицій. Він лікується конкретним препаратом. І якщо не може його отримати, гарна статистика йому не допоможе.

Саме тому я підтримую ініціативу Ігоря Терехова щодо боротьби з бідністю. Разом ми напрацювали медичні пропозиції, які мають захистити людей від непомірних витрат на лікування. Серед наших напрацювань, зокрема, нульова доплата за ліки для людей із низькими доходами, річна межа власних витрат на лікування та їх автоматичний облік, щоб державна підтримка надходила вчасно.

Передусім — необхідні ліки без доплати для тих, хто не може її сплатити.

Навіть відносно невелика сума може стати перешкодою, якщо людині потрібно одночасно отримувати кілька препаратів. Тому ми пропонуємо нульову доплату в програмі «Доступні ліки» для отримувачів допомоги малозабезпеченим, базової соціальної допомоги, житлової субсидії, а також для пенсіонерів із пенсією нижче середньої — за критеріями, які має визначити уряд.

Гарантія має поширюватися на найдешевший препарат у межах відповідної міжнародної непатентованої назви, тобто діючої речовини. Це дає змогу забезпечити безоплатний варіант лікування та встановити зрозумілі межі бюджетного відшкодування. Вибір препарату при цьому повинен враховувати призначення лікаря, клінічні показання й індивідуальні потреби пацієнта.

Далі — межа витрат, за якою родина отримує державну підтримку.

Хвороба може поглинути заощадження навіть тієї сім’ї, яка раніше не вважалася малозабезпеченою. Ліки, медичні вироби, необхідні послуги — усе це складається у загальну суму. А дохід родини через хворобу нерідко ще й зменшується.

Тому ми пропонуємо державну програму захисту від непомірних витрат на лікування для пенсіонерів, людей з інвалідністю, багатодітних родин, ВПО та малозабезпечених сімей. Сукупні власні платежі домогосподарства протягом року на ліки, медичні вироби й медичні послуги мають бути обмежені порогом, який визначається залежно від його доходу. Підтверджені витрати понад цей рівень повинна відшкодовувати держава.

Конкретні розміри, перелік витрат і порядок компенсації потребують розрахунків та бюджетного забезпечення. Але принцип має бути закріплений чітко: фінансові можливості родини враховуються під час визначення обсягу її власних платежів. Допомога повинна спрацьовувати до того, як людина продасть усе, що має, або припинить лікування.

І нарешті — механізм, який не змушує хворого доводити кожну витрачену гривню походами по кабінетах.

Для рецептурних препаратів із Національного переліку ми пропонуємо запровадити накопичувальний облік витрат в електронній системі охорони здоров’я. Після досягнення встановленої річної межі подальший відпуск цих препаратів за електронним рецептом має бути безоплатним. Їхню вартість відшкодовуватиме НСЗУ, а відповідна позначка в рецепті формуватиметься автоматично.

Право на нульову доплату для визначених соціальних категорій також можна підтверджувати через обмін між державними системами — за згодою пацієнта. Якщо держава вже має необхідні відомості, вона повинна використати їх для надання допомоги.

Для лікаря наслідки фінансової недоступності лікування очевидні. Перервана терапія може означати втрату контролю над захворюванням, погіршення стану, ускладнення та госпіталізацію. Вчасно забезпечене лікування дає можливість зменшувати ці ризики. Тому такі пропозиції мають розглядатися одночасно як соціальна підтримка і як частина медичної політики.

Боротися з бідністю, залишаючи людину сам на сам із непосильними витратами на лікування, неможливо. Показником успіху має бути пацієнт, який отримує необхідну терапію без перерв і після її оплати має кошти на життя. Саме заради цього державні гарантії й повинні працювати.