Павло Шандра: Інфантилізм чи політичний розрахунок: як українське суспільство стало інструментом у глобальній грі

«Господи, дай мені спокій прийняти те, що я не можу змінити, дай мені мужність змінити те, що можу змінити. І дай мені мудрість відрізнити одне від іншого.»

Ці слова були написані німецьким релігійним мислителем Фрідріхом Еттінгером ще в далекому XVIII столітті.

На жаль, замість того, щоб наше суспільство намагалося змінити себе та своє ставлення до навколишньої реальності, ми обираємо шлях зручного інструменту в політичних інтригах.

Це проявилося минулого тижня, коли всі раптом стали затятими критиками США та адміністрації Білого дому після заяви Трампа про те, що президент Зеленський є диктатором і що його рейтинг не перевищує 4%. Обидва твердження Трампа не відповідають дійсності. Ба більше, все пізнається у порівнянні.

Нещодавно була річниця вбивства російського опозиціонера Олексія Навального у в’язниці, і це лише одне з багатьох підтверджень диктатури Путіна, яку Трамп вперто не помічає.

Принаймні так вважає українське суспільство. Крім того, коли Трамп говорить про те, що Зеленський не зміг запобігти війні, він фактично ставить знак рівності між агресором і жертвою агресії.

З іншого боку, ніхто не замислюється, що у США можуть бути власні національні інтереси, а лідер США має конкретні зобов’язання перед американським народом, які він мусить виконувати, враховуючи майбутні перевибори в Конгресі через два роки.

Йому важливо показати, що, на відміну від Джо Байдена, він не дозволяє, як висловився голова Пентагону Піт Хегсет, «перетворити дядька Сема на дядька-невдаху». Йому потрібно просувати національні інтереси США. Крім того, небажання називати Путіна диктатором є звичайною тактикою ведення переговорів, коли ти намагаєшся лестощами послабити опонента.

Той факт, що Байден у березні 2021 року називав Путіна вбивцею, жодним чином не завадив Росії розпочати повномасштабну агресію проти України. Якщо подивитися на ситуацію з цього боку, стає зрозуміло, чому критика спрямована на Зеленського, а все, що пов’язане з Путіним, замовчується.

У будь-якому разі рівень ненависті до американського народу та особисто до президента Трампа є неприпустимим і зрозуміло, що ця хвиля спрямовується згори. Будь-яка держава завжди контролює подібні кампанії ненависті.

Безумовно, подібні настрої повинні існувати в суспільстві, але, як писав Михайло Глінка, «народ створює музику, а ми, композитори, лише її аранжуємо».

Можна навести приклад початку повномасштабної російської агресії, коли в одних європейських країнах, наприклад, у країнах Балтії, проходили масові мітинги на підтримку України, а в інших — майже не було протестів.

Хоча в перший місяць війни симпатія до українців була величезною практично всюди. Відповідь проста: там, де держава була зацікавлена в розпалюванні протестних настроїв, там і були великі мітинги проти путінської агресії. Не варто недооцінювати роль державної бюрократії.

Чому це потрібно президенту Володимиру Зеленському?

По-перше, це допомагає створити ілюзію загальнонаціональної підтримки президента серед українського суспільства і покликане виправдати цифру в 57%, яку малюють соціологи.

По-друге, це підготовка до післявоєнного періоду, коли підсумки війни, якими б вони не були, можна буде пояснити тим, що західні союзники «завдали удару в спину» і недостатньо допомогли Україні. Уже зараз такі наративи активно поширюються в соцмережах.

По-третє, це спосіб змусити європейських лідерів позиціонувати себе як опонентів команди Трампа.

Політично команда президента діє дуже грамотно, але в довгостроковій перспективі це не вирішує важливих питань — ні їхнього майбутнього, ні майбутнього країни.

Чомусь поза увагою залишається питання санкцій проти українських громадян, зокрема санкцій проти п’ятого президента Петра Порошенка, про які, безумовно, знає адміністрація Трампа.

У країні, де не працюють суди, санкції виконавчої влади проти колишнього президента та лідера великої парламентської фракції сприймаються як дії, що характеризують авторитарний режим.

На контрасті ми бачимо, як у США суди блокують ініціативи Трампа, і він нічого не може з цим зробити. Він змушений судитися, бо так працює система стримувань і противаг.

У суспільстві, де є права і де вони цінуються, де суд виконує свою функцію за призначенням, навіть такий автократ за натурою, як Трамп, змушений рахуватися з думкою частини суспільства.

На жаль, попри героїзм українських воїнів на фронті, українське суспільство демонструє найвищу ступінь інфантилізму та бажання вічно перебувати по інший бік від реальності.

Є відомий жартівливий тост: «Те, що ви ще не сидите, — це не ваша заслуга, це наша недопрацювання.»

Обдурити людину неважко, вона сама радо обманюється, зокрема вірячи у цінності західного світу, не помічаючи при цьому, що Європа продовжує жити розміреним життям на тлі трьох років безперервних злочинів російських окупантів на нашій території.

Але ми про це не думаємо, ми граємося з відомою фразою, як із кубиком Рубіка:

«Ми — не раби, раби — не ми.»

Ця фраза, до речі, є словесним паліндромом — її можна читати як зліва направо, так і справа наліво.

Більше того, вона має кілька варіантів написання:

• «Ми — не раби, раби — не ми.»

• «Ми — не раби, раби німі.»

• «Раби німі, ми — не раби.»

Чи не час нарешті зрозуміти справжній сенс цих слів?