Павло Шандра: Між диктатурою Путіна і власними помилками: куди йде Україна?

Протягом останніх кількох тижнів ми спостерігаємо ескалацію агресії з боку Росії. Крім того, втрачено динаміку мирного процесу, який розпочав Трамп, прийшовши на посаду президента.

У міру зниження його рейтингу на тлі недалекоглядної тарифної політики буде зменшуватися і його авторитет, а також простір для маневру. Таким чином, Трамп втратив свій “коридор можливостей”, який зазвичай вимірюється 100 днями, щоб зупинити російсько-українську війну.

Для нас у цьому сценарії немає нічого доброго, тому що Трампа вважали єдиною людиною, яка могла це зупинити. Зусилля Європи не беруться до уваги: ні колективна Європа, ні окремі країни, такі як Велика Британія та Франція, не готові запропонувати альтернативу США.

Для них психологічно складно уявити себе залученими до воєнних дій. Усі ці розмови про миротворчий контингент не варті виїденого яйця, поки європейські країни не готові відкривати вогонь у відповідь на провокації Росії.

Таким чином, європейські країни хочуть пройти між крапель води: з одного боку — зберегти обличчя і отримати контроль над економічними активами в Україні, з іншого — уникнути будь-яких зіткнень з Росією.

Так війни не виграють. Путін прекрасно усвідомлює межі зони дискомфорту європейських лідерів, які мислять не категоріями вічності, а каденціями свого правління.

Для них головне — день простояти та ніч протриматися. Оскільки Путін є диктатором, він готовий іти до кінця, поставивши все на карту, включно з долею росіян.

Він дав відповідь на питання, яке колись поставив Достоєвський: «Тварина я тремтяча, чи право маю?» Напавши на Україну, він продемонстрував, що має право зламати міжнародне право і змінити статус-кво у грі. І європейським лідерам нічим йому відповісти. Ба більше — вони самі бояться війни як вогню.

Усе це робиться з метою пролонгування російської агресії проти України, аби відтягнути можливу агресію Росії проти Європи.

При цьому всі розмови про швидкий економічний крах Росії та її подальший розпад — не більше ніж демагогія. У Росії достатньо потенціалу, щоб роками вести повільну війну.

Як зазначив спецпредставник Путіна Кирило Дмитрієв, Російська Федерація давно вже адаптувалася до санкцій. Ба більше, війна проти України дозволяє Путіну проводити ротацію кадрів і “оздоровлювати” саму систему управління.

Найкращим прикладом є Міністерство оборони РФ, яке було наскрізь просякнуте корупцією за часів Сердюкова і Шойгу. По суті, війна виявила ці проблеми та цю неефективність, унаслідок чого було ухвалено рішення про призначення Андрія Бєлоусова.

Крім того, війна дозволила економіці Росії досягти темпів зростання, що перевищують 4% ВВП на рік, тоді як у Європі вони не перевищують 1–2%. Повномасштабна російська агресія також є інструментом переформатування пострадянського простору, чого дуже бояться пострадянські країни.

Це не означає, що з’явиться проєкт СРСР 2.0, але пострадянські республіки дедалі більше орієнтуватимуться на Москву.

У цій ситуації Україні потрібна внутрішня політична консолідація і відмова від політики переслідування політичних опонентів. Влада знову не пустила п’ятого президента України Петра Порошенка до США.

Це дедалі більше нагадує поганий анекдот. Замість того щоб використати потенціал Петра Порошенка, влада дає команду відкривати нові кримінальні справи, щоб ув’язнити Порошенка.

Крім того, влада заплющує очі на культивування в суспільстві образу «жертви», який прийшов на зміну образу «держави-героя», що уособлювала Україну в перші місяці російської агресії.

Архетип «жертви» — це один із архетипів, який століттями формувався окремим корпусом української літератури, і чомусь саме його було взято на озброєння.

Постійні спроби апелювати до емоцій, а не до тверезого розрахунку, не викликають нічого, крім нерозуміння на Заході. Але всередині країни це дає «ударне підживлення» президентові Зеленському та чинній владі.

Ґрунт «фортеці в облозі» вигідний для нечесних політтехнологів, але абсолютно суперечить завданням, які стоять перед Україною. Не можна бути країною, яка живе лише минулим — потрібно навчитися жити майбутнім і продемонструвати всім, що навіть за цих умов можна збудувати сильну державу.

На сьогодні легітимність парламенту і президента не викликає сумнівів, а от після завершення строків повноважень органів місцевого самоврядування може виникнути правовий вакуум, який влада може спробувати заповнити прямим президентським правлінням або створенням військових адміністрацій.

Цей сценарій поганий тим, що він суперечить логіці інтересів громад та їхнього політичного представництва. Це питання також доведеться вирішувати. Очевидно, що диктатор Володимир Путін прагнутиме вести свою агресію стільки, скільки буде потрібно для дестабілізації як України, так і Європи.

Наше завдання — не допустити цього. Лише політичний компроміс і діалог між владою та опозицією здатні вберегти нас від катастрофи, до якої штовхає диктатор Путін.