Алексей Буряченко: Очищення чи демонтаж? Що відбувається з державною службою

По Стефанішиній не буду ні захищати, ні обвинувачувати — нехай цим займається суд. Її урядову та дипломатичну діяльність оцінюю як досить скромну: без проривів, але й без гучних скандалів. Чи очікував від неї більшого? Мабуть, ні. Рівненько, «по книжечці», не переходячи нікому дороги.

Через призму останніх подій більше турбує інше. Як на мене, відбувається системна дискредитація державної служби — демонтаж системи державного управління.

Адже наразі всім уже абсолютно очевидно, що найголовніше для перебування на державній службі — це не результати, не лідерство, не допомога людям чи громаді, а банально — на чомусь «не спалитися». Причому це може бути будь-яка дрібничка. Навіть телефонна розмова, записана провокатором...

Для формування суспільної думки про неефективність або корупційність державного службовця цього іноді буде більш ніж достатньо. І виявляється, що для цього не потрібні ні закон, ні докази, ні слідство, ні суд... Тільки інформаційні ресурси та бажання дискредитації.

Абсолютний правовий нігілізм і поступове скочування в беззаконня та анархію.

А для людини потенційні наслідки колосальні. Це репутаційний удар, який може поставити хрест на кар’єрі не тільки на державній службі, а й у корпоративному секторі. Токсичність — завжди пасив.

Що в сухому залишку?

Наша недовіра один до одного, приправлена гучними фактами ТОП-корупції, створила абсолютно нову систему координат для державної служби, орієнтовану не на служіння народу та державі, а на побудову системи лояльності одночасно до всіх ключових акторів.

Чиновник думає вже не про свої функціональні обов’язки, а про те, як не втрапити в якусь халепу. І дуже швидко приходить до висновку, що краще нічого не робити, від усього дистанціюватися, ніж брати на себе відповідальність.

До речі, особисто знаю не одну людину, якій вдалося навіть піднятися кар’єрною драбиною, а комусь — фактично кар’єрною катапультою, користуючись саме цим принципом.

Адже якщо ти нічого не робиш — отже, на тебе й немає негативу. А якщо немає негативу — отже, ти готовий до нових кар’єрних підвищень!

Відчуваєте різницю? У цій викривленій системі координат державного службовця підвищують не за результати, а за їх відсутність!

Дефіцит кадрів на державній службі наразі складає близько 30%, і це при тому, що там часто є можливість отримати бронювання від мобілізації. Але люди просто не бачать для себе мотивації йти на відверто токсичну державну службу, коли в суспільстві сформувався сталий стереотип, що державний службовець — це казнокрад, корупціонер, а посадити його — лише справа часу...

Це не еволюція. Це атавізм.

У такій системі координат ми просто остаточно втратимо на державній службі людей з інституційною пам’яттю і готовністю служити. А натомість ряди держслужбовців дедалі більше поповнюватимуть випадкові люди «без коріння» та довгострокових професійних амбіцій, орієнтовані лише на ситуативний результат, у тому числі корупційний.

І саме тут важливо провести принципову межу. Проблема не в тому, що діяльність чиновника контролюють, перевіряють або розслідують. Навпаки — у правовій державі такий контроль має бути сильним.

Особливо під час війни. Бо ті самі державні інституції сьогодні виконують роботу, від якої напряму залежить існування самої держави. Показовий приклад — Державне бюро розслідувань (ДБР), яке від початку повномасштабного вторгнення розслідувало вже майже 3 тисячі кримінальних проваджень щодо злочинів проти національної безпеки: державної зради, колабораційної діяльності, пособництва державі-агресору.

І це, на мою думку, дуже важливий маркер. Держава — це не абстракція і не просто сукупність прізвищ у кабінетах. Це інституції, процедури та люди, які повинні виявляти тих, хто працює на ворога, документувати злочини, збирати докази і передавати справи до суду.

Саме так повинна працювати правова держава.

Якщо людина вчинила державну зраду — це треба довести. Якщо співпрацювала з окупантами — встановити факти, задокументувати, провести слідство і передати справу до суду. Якщо посадовець корупціонер — аналогічно. Не тому, що ми маємо когось «захищати». А тому, що між підозрою та обвинувальним вироком суду існує сутнісна правова дистанція..

Не даремно ж у правовій системі координат існують докази, презумпція невинуватості, слідство та суд. Судовий захист честі та гідності, врешті-решт...

Це не забаганка бюрократів, а критична необхідність для утримання системи в пазах справедливості та законності.

Тому проблема зовсім не в самому контролі за державною службою. Проблема починається там, де законну процедуру підміняють інформаційною кампанією, а суспільству пропонують готовий вирок ще до того, як установлені факти.

У нормальній державі логіка має виглядати приблизно так:

факт → розслідування → докази → обвинувальний акт → суд → відповідальність.

А не:

звинувачення → медійна кампанія → суспільний вирок → репутаційне знищення.

Бо в другій моделі однаково легко можна як справедливо викрити злочинця, так і знищити невинну людину. І саме тому існує право.

На жаль, замовний «активізм» у симбіозі з медійним супроводом і абсолютним нехтуванням законами та правами дуже легко перетворюється на анархію. А в анархії вже свої правила та пріоритети, які можуть багатьом дуже не сподобатися.

Коли не працює система, коли вона розбалансована, в ній немає бажання існувати. Більше того, робота в ній починає нести в собі реальну небезпеку, яка не компенсується ні статусом у суспільстві, ні матеріальними благами, ні соціальним пакетом.

А якщо й усього вищепереліченого також немає — взагалі не розумію, як вона ще збереглася до сьогодні... Я особисто, працюючи в державних адміністраціях, бачив, як деградує система зсередини. Але наразі вона знаходиться вже на своїй межі, і стримує її від остаточного розпаду тільки війна — як це не жахливо усвідомлювати.

Якщо баги системи не виправити до її завершення, то на другий день після завершення війни й відкриття кордонів у багатьох просто не залишиться ЖОДНОЇ мотивації продовжувати перебувати на державній службі.

Наслідок очевидний — колапс.

Враховуючи вищевикладене, можемо констатувати, що деструктивний «грантовий активізм», який існує поза межами правового поля, потенційно може остаточно демонтувати й без того хитку систему державного управління.

Так, він яскравий, доступний, зрозумілий і з гарними гаслами. Але, на жаль, часто базується не на праві, а на його нехтуванні — правовому нігілізмі.

Але хто дасть відповідь, що буде після цього?

Вакуум влади довго тривати не може. Він обов’язково чимось або кимось заповниться — це аксіома.

Зовнішнє управління? «Третя республіка»? Чи просто ліквідація України?

Якщо демонтуємо стару систему, маємо чітко усвідомлювати, що ставити на її місце. Адже без мотору авто далі не поїде. А під час війни — тим паче.