Муса Магомедов: Вичерпання “невичерпних" запасів: як деградує військова техніка окупантів

Перші повідомлення про те, що росія знімає зі зберігання й відправляє на фронт застарілі танки, зʼявилися ще влітку 2022 року. Тоді мова йшла про Т-62, які були прийняті на озброєння в 1961 році. Пройшло менше року – і ось вже навесні 2023 року були зафіксовані перші ешелони з ще старішими танками – Т-54/55. Їхня розробка велася ще під час Другої світової війни, а прийнято їх на озброєння було в 1948 році (до Т-55 машина була модернізована в 1958 році). 50-70 років зберігання на складах – і ось вони на фронті. 

Спочатку ці “мастодонти” намагалися не під'їжджати до “нуля” близько, будучи технікою підрозділів другої-третьої лінії. Вони вели вогонь на максимально можливих для себе дистанціях із захищених позицій, фактично як мобільна артилерія. Адже у сучасному бою їхня броня не витримає нічого суттєвішого за малі калібри чи уламки. Та під час битви за Авдіївку були зафіксовані перші випадки використання Т-62 для прориву української оборони. Станом на середину лютого, за даними сайту OSINT-спільноти Oryx, підтверджено знищення більше сотні одиниць Т-62 різних модифікацій.

Натомість на півдні в штурм пішли ще старіші Т-54/55. Причому, судячи з інформації OSINT-спеціалістів, багато як цих танків, так і Т-62 не пройшли нормальну модернізацію – тобто вони не отримали ані нову оптику, ані новий захист, ані інші покращення, які росія точно має можливості встановлювати. Максимум – деякі машини мали антидроновий “мангал”, який, однак, не дуже їм допоміг врятуватись від ударів українських безпілотників.

Рішення окупантів розконсервувати, підтягнути до фронту, а зараз ще й все частіше йти в атаку на Т-62 й Т-54/55 – очевидно не від хорошого життя. Як і очевидно те, що в них немає ані часу, ані можливостей, або ані першого й другого разом для бодай хоча б якоїсь істотної модернізації цих танків. За нинішньої інтенсивності бойових дій втрати окупантів на полі бою значно переважають їхню спроможність виготовляти нові танки, або навіть відновлювати й модернізувати ті, що вже є.

Танки 1950-х – 1960-х будувалися СРСР партіями в десятки тисяч одиниць як важливе знаряддя ведення майбутньої Третьої світової війни. Радянські стратеги робили ставку на масовість натиску – проблеми живучості тодішніх танків їх хвилювали не надто. Кожний з них по тодішнім нормативам мав існувати на полі бою лише декілька хвилин.

У сучасній війні вони палають ще краще, ніж мали б горіти під час Третьої світової, адже зброя на полі бою стала значно смертоноснішою. От тільки тих кількостей, які були потрібні для стрімкого й потужного прориву рубежів оборони й виходу на оперативний простір, під час якого можна було б не рахуватися з втратами, вже немає. На складах цих машин залишилось ніяк не десятки тисяч, а просто тисячі. І не відомо, скільки з них у справному стані після понад півстолітнього зберігання. Точно відомо, що російська армія часто вдається до “канібалізації” – коли з декількох неробочих машин створюють одну на ходу. Хоча за таких підходів їх все ще достатньо багато, щоб створювати напругу на полі бою.

Така сама ситуація спостерігається з машинами перевезення й підтримки піхоти, БМП і БТР. Перші БМП-1 – віком від 30 до 60 років – почали знімати з консервації ще влітку 2022 року. За інформацію OSINT-дослідника Річарда Верекера, їхні втрати на фронтах вже почали переважати над БМП-2 – найбільш поширеною бойовою машиною піхоти в російській армії на момент вторгнення.

Також окупанти все частіше застосовують для перевезення й підтримки своїх сил на фронті МТ-ЛБ – легендарні радянські “мотолиги”, армійські гусеничні тягачі. Вони не мають ані достатнього бронювання, ані достатнього озброєння, і виконують зовсім не властиві їм функції. Там, де американське БМП “Bradley” витримає постріл з протитанкового озброєння чи підрив міни, і навіть зможе вести бій на рівних з найновішим російським танком Т-90М “Прорив”, від МТ-ЛБ в дзеркальних умовах не залишитися нічого. Але безвихідь є безвихідь, доводиться пересаджуватися й на них. Ба більше – на фронті, під час штурмів вже помічені й БТР-50, які були прийняті на озброєння ще в 1954 році.

З артилерією – те саме. На полі бою вже давно зʼявилися 152-мм гармати-гаубиці Д-20 1953 року, а потім і Д-1, які серійно випускалися з 1943 року. Очевидно, що і за дальністю, і за точністю, і за мобільністю вони значно поступаються сучасним зразкам озброєння. Тому виправдовувати їх появу на полі бою російським пропагандистам доводиться “сталінською якістю”.

Перелічувати приклади архаїзації російського озброєння можна ще довго. Та головне в цьому те, що:

– Вона є, і зʼявилася зовсім не вчора;

– Вона набула всеосяжного характеру і стосується майже всіх типів техніки військ;

– Вона поглиблюється, тому що російський ВПК не в змозі перекривати втрати новою зброєю, тому на потреби фронту доводиться все частіше “вигрібати” техніку з радянських складів.

Деградація техніки рф свідчить про те, що Україна продовжує домінувати у тому, що німці називають “Materialschlacht” – війні на винищення ворожої техніки. Співвідношення втрат на різних ділянках фронту в окремих типах бойової техніки сягало й 1:7 та навіть 1:10 і більше за даними OSINT-спостережників. Причому навіть під час наших контрнаступів ми мали менші втрати, ніж росіяни в обороні. Що вже казати про їхні атаки – тільки під Авдіївкою за чотири місяці боїв вони втратили сотні одиниць техніки.

Звичайно, таких втрат жодна армія не може зазнавати постійно. Радянські запаси великі, але не нескінченні. Виробництво зброї у рф і близько не перекриває втрати. Відновлення, яке далеко не завжди супроводжується навіть модернізацією, дозволяє поки що виходити в приблизний “нуль”. А старіше озброєння є далеко не таким ефективним, як сучасні зразки. І втрачається куди швидше. За підрахунками експертів, за нинішнього співвідношення втрат і постачання, запасів військової техніки в росії залишилося на рік-два ведення війни такої ж інтенсивності. Далі – хіба що знімати з постаментів Т-34 і “Катюші”. Адже партнери рф, окрім Білорусі, не поспішають озброювати її важкою технікою.

І росіяни не можуть це не розуміти. Однак політична доцільність домінує над воєнною. Штурми попри все, в яких не рахують втрати, постійний тиск на всіх ділянках фронту – це стратегія рф, спрямована на те, що “пережати” Україну та Захід. Показати, що росія буде йтиме вперед попри все вперед, і спротив є марним – все одно вони здобудуть своє.

Однак ми маємо памʼятати, що війна на виснаження, яку веде росія – це спис, в якому гострі обидва кінці. Воєнне виробництво України й обʼєднаного Заходу все ще набагато більші, аніж у рф. Особливо коли завершиться переведення оборонних підприємств і частково економік на воєнні рейки. Покладаючись на надійний тил, продуману й підготовлену оборону, використовуючи найновішу західну техніку, а також наші ефективні рішення, як то дрони, ми можемо й далі продовжувати вести ефективний “Materialschlacht”. Збирати сили для контрударів і чекати на вичерпання вже ресурсів окупантів. Це зовсім нешвидкий і важкий шлях, що потребуватиме від нас та наших союзників стійкості й рішучості. Але якщо зробимо все правильно, то зможемо його пройти й завдати ворогу військову поразку. Але паралельно зі збільшенням військової потужності не менш важливо посилювати будівництво фортифікаційних споруд, як вкрай важливого елемента обороноздатності.