Gavrylechko Yuriy: «Партія Війни»: заблокувати переговори, розхитати владу

«Партія війни» атакує переговорний трек і вимагає від Зеленського демонстративно жорсткої лінії. Будь-яка спроба говорити про компроміси, припинення вогню чи пошук політичного виходу з війни подається як слабкість, поступка ворогу або навіть зрада. У цій логіці від Президента вимагають не стільки ефективної стратегії, скільки правильної риторики: жорстких заяв, категоричних відмов і публічної демонстрації незламності. Переговори намагаються перетворити на політичне табу, а саму можливість пошуку виходу з війни – на ознаку нелояльності до держави. Фактично Зеленського підштовхують до позиції, за якої будь-який відступ від максимально жорсткої публічної лінії можна буде використати проти нього.

Показовим елементом цієї кампанії стають інформаційні вкиди про нібито 70% суспільної стійкості. Такі цифри працюють як політичний аргумент: вони мають створити враження, що суспільство готове нескінченно довго витримувати війну в її нинішній конфігурації, а будь-який переговорний процес суперечить суспільним настроям. Проте стійкість суспільства не тотожна готовності підтримувати безкінечну війну, а здатність людей терпіти втрати не означає, що вони відмовляються від права на мир. Стійкість – це ресурс для захисту держави, а не індульгенція для політичних сил, які прагнуть зробити продовження війни єдиним допустимим сценарієм. У цьому й полягає маніпуляція: суспільну витривалість намагаються використати як аргумент проти політичної відповідальності за пошук реалістичного й гарантованого виходу з війни.

Водночас за публічною кампанією проти переговорів проглядається інший, не менш важливий політичний сюжет. «Партія війни» продовжує розхитувати позиції Банкової, послаблюючи владну команду через удари по системоутворювальних фігурах. Атака ЦПК проти Арахамії, “шакалячий експрес” навколо можливих підозр Кирилу Буданову й Рустему Умєрову, вимальовується картина одночасного тиску на кілька центрів ухвалення рішень. Додатковим елементом цієї конфігурації стає тиск на силовий блок – СБУ та МВС. 

Якщо різні групи впливу одночасно атакують людей, які забезпечують функціонування державної вертикалі, це може мати наслідком не очищення системи, а її дезорганізацію. Антикорупційні органи мають працювати незалежно, а будь-які підозри – ґрунтуватися на доказах, а не на політичній доцільності. 

На цьому тлі особливо показовою є спроба лідерів думок “партії війнив” з відбілювання екс-міноборони Михайла Федорова. Мова йде про тему “провтику” появи реактивних дронів у росіян з боку Міноборони. Якщо раніше Федорова навіть самі автори УПешечки називали відповідальним за цей провал, то тепер простежується спроба вивести його з-під основного удару й перенести відповідальність на ексголовкома Олександра Сирського. Репутаційне очищення Федорова представниками “партії війни” в такому разі стає інвестицією в майбутнє: політичний актив намагаються зберегти до моменту, коли він знову знадобиться для мобілізації прихильників, тиску на Банкову або формування альтернативного центру впливу. 

І це вже не стільки гра в довгу, скільки прискорення політичного часу. Ми наближаємося до «ідеального шторму», в якому переговорний трек, антикорупційна повістка, кадрові конфлікти та боротьба за контроль над силовим блоком можуть зійтися в одну кризу. 

У підсумку складається парадоксальна конструкція: «партія війни» одночасно вимагає від Зеленського жорсткості в переговорах і продовжує послаблювати його політичні позиції, атакуючи людей із його оточення, розхитуючи довіру до владних інституцій і створюючи атмосферу постійної загрози нових кадрових та кримінально-процесуальних скандалів. У цій логіці антикорупційна боротьба, критика військового управління та вимоги кадрових змін можуть перетворюватися на інструменти перерозподілу політичного впливу. 

Проблема виникає тоді, коли правоохоронні процеси, інформаційні кампанії та публічний тиск починають сприйматися як засоби політичного примусу, а не як механізми встановлення істини й відповідальності. Стратегія «партії війни» може полягати не стільки в тому, щоб запропонувати переконливу альтернативу державному курсу, скільки в тому, щоб заблокувати будь-який варіант виходу, який не відповідає її уявленням про допустимий фінал війни, і водночас послабити тих, хто здатний ухвалити політичне рішення. 

Тоді “партія війни” може виграти тактичний раунд, у той час як країна втратить стратегічний час. Суспільна стійкість не повинна перетворюватися на індульгенцію для безкінечності війни, антикорупційна повістка – на інструмент політичного шантажу, а вимога жорсткої позиції – на спосіб заблокувати будь-яку альтернативу. Головне запитання залишається незмінним: як Україні досягти справедливого й гарантованого миру, зберігши державу, її суб'єктність, боєздатність і здатність захищати власні інтереси.