КОЗИР Сергій: ЗІ СВЯТОМ: ПРО ЩО ВАРТО НЕ МОВЧАТИ У ДЕНЬ МЕДИЧНОГО ПРАЦІВНИКА

Принаймні раз на рік усі ми дякуємо тим, хто лікує, рятує, доглядає і повертає до життя. Лікарям, медсестрам і медбратам, фельдшерам, парамедикам, реабілітологам, психологам - усім, на чиїх знаннях, досвіді та щоденній самовідданій праці тримається медицина. 

Гучних, красивих слів з нагоди цього дня завжди вистачає. Але День медпрацівника - це ще й потреба говорити про те, що за привітаннями зазвичай залишається поза кадром. І чого насправді бракує медикам та їхнім пацієнтам. 

Кадровий діагноз

Медицина тримається не лише на обладнанні, фінансуванні чи відбудованих корпусах. Передусім вона залежить від фахівців. І саме їх поступово стає менше. 

Новий томограф не працюватиме сам. Сучасна операційна не замінить анестезіолога. Відремонтоване відділення не допоможе пацієнту, якщо на зміну немає кому вийти.

Найгостріше це відчувають невеликі, прифронтові та деокуповані громади. Там один сімейний лікар нерідко обслуговує кілька населених пунктів, а відсутність вузького спеціаліста змушує людей їхати по допомогу в інший район чи область. Іноді робота всієї місцевої мережі залежить від кількох фахівців, яким немає заміни.

Громади намагаються втримати їх доплатами, житлом і транспортом. Проте можливості різні. Велике місто може запропонувати кращі умови, тоді як невелика громада з вищими ризиками та навантаженням часто програє цю конкуренцію ще до її початку.

Так виникає нерівність, якої не видно у звітах про закуплене обладнання. Формально право на допомогу однакове для всіх. Насправді можливість скористатися ним дедалі більше залежить від місця проживання. 

Чергове переміщення

Для внутрішньо переміщених осіб ця нерівність має ще один вимір.

Людина втрачає дім, звичне оточення, сімейного лікаря та усталений порядок лікування. На новому місці доводиться знову шукати фахівців, укладати декларацію, відновлювати документи, з’ясовувати, де отримати препарати або продовжити терапію. І безкінечні черги - до сімейного лікаря, вузького спеціаліста, на обстеження чи реабілітацію.

Найважче літнім людям, особам з інвалідністю, пацієнтам із хронічними захворюваннями та родинам із дітьми. Після евакуації вони нерідко опиняються там, де медична мережа вже працює на межі можливостей.

Спочатку людина залишає свій дім. Потім місяцями ходить між кабінетами, лікарнями та установами, намагаючись відновити те, що раніше отримувала поруч.

Переселенець не повинен самостійно складати свій медичний маршрут із розрізнених частин. Потрібні передача даних, безперервність лікування, доступ до препаратів, психологічної допомоги та відновлення після травм.

Евакуація не завершується виїздом із небезпечної території. Вона завершується тоді, коли на новому місці людина знову має доступ до базових послуг. 

Люди в пріоритеті

Після років великої війни потреба в лікуванні лише зростає. Поранені військові й цивільні, ветерани, звільнені з полону, люди з ампутаціями, складними травмами та психічними розладами потребують тривалої допомоги.

Водночас медики виснажуються, виїжджають, змінюють професію або переходять туди, де умови кращі. Частина невеликих лікарень досі тримається на фахівцях пенсійного віку, яким уже зараз немає кому передати досвід.

Тому потрібна не ще одна декларативна стратегія, а практичні рішення.

Для тих, хто працює у прифронтових, деокупованих, віддалених і перевантажених громадах, мають діяти доплати, страхування, службове житло або компенсація оренди, транспорт і можливості професійного розвитку.

Окремої уваги потребує медсестринство. Медсестри й медбрати виконують величезний обсяг роботи, проте їхню роль досі часто вважають допоміжною. Без належної оплати, професійної самостійності та прийнятного навантаження стійкої медицини не буде.

Молодих лікарів також потрібно не примушувати, а мотивувати працювати в громадах. Для цього необхідні житло, наставництво, сучасне обладнання, можливість спеціалізації та зрозуміла професійна перспектива. 

Повернення до життя

Реабілітація має стати окремим державним пріоритетом.

Це вже не вузький напрям, а умова повернення людини до самостійного життя, родини, роботи та громади. Для цього потрібні фізичні терапевти, ерготерапевти, психологи, психіатри, протезисти та інші спеціалісти, яких особливо бракує поза великими містами.

Для ветерана чи переселенця з інвалідністю формально доступна послуга мало що означає, якщо до неї потрібно їхати кілька годин, а прийом розписаний на місяці вперед.

Така допомога не повинна обмежуватися кількома показовими центрами. Вона має бути частиною місцевої медичної мережі й тривати стільки, скільки цього потребує людина. 

Не грамотою єдиною

У День медичного працівника легко говорити правильні слова. Значно складніше визнати, що держава роками користувалася витримкою медиків як безкоштовним ресурсом.

Професійний обов’язок не може нескінченно підміняти державну політику. Чуйність не компенсує дві зміни поспіль. А щире покликання не оплачує житло й не захищає від вигорання.

Ми багато говоримо про відбудову лікарень. Це необхідно. Але медицина починається не зі стін, а з людини, яка зустрічає пацієнта, ставить діагноз, робить перев’язку, проводить операцію, допомагає знову навчитися ходити або знаходить слова для того, хто втратив дім і звичне життя.

Тому найкраще привітання - не грамота й не урочиста промова. Це рішення, завдяки яким у лікарні буде кому працювати, а пацієнту - до кого звернутися. Незалежно від того, живе він у столиці, біля лінії фронту чи в тимчасовому житлі після евакуації.

Сьогодні хочеться подякувати всім, завдяки кому українська медицина вистояла і залишається поруч із людиною навіть за найскладніших обставин.

Зі святом. Бережіть себе. Ви потрібні людям.