Оленка Клочко: Чому урізання пенсій шкодить?

У проєкті державного бюджету на 2026 рік уряд пропонує два принципово різних підходи до пенсійної політики: з одного боку, підвищити мінімальні виплати, з іншого – обмежити «надвеликі» пенсії. Це виглядає як спроба усунути соціальні перекоси та подбати про найменш забезпечених, однак у цьому балансуванні приховано набагато більше, ніж здається на перший погляд. За цією ініціативою проглядається не просто турбота про соціальну рівність, а повернення до застарілих радянських практик, які насправді не вирішують проблем, а лише замітають їх під килим.

Згідно з проєктом, у 2026 році прожитковий мінімум для непрацездатних осіб має збільшитися з 2361 до 2595 грн. Це означає, що мінімальна пенсія підвищиться на 234 грн, майже 10%. Для тих, хто отримує мінімальні пенсії в межах 2,5-3 тисяч гривень, така надбавка безумовно стане значною підтримкою. Однак на тлі цього підвищення виникає питання: чи справедливо урізати пенсії тим, хто заробив більше, сплативши великі внески в пенсійний фонд і фактично фінансує інших літніх людей? Для пенсіонерів, які отримують від 26 тисяч грн, уряд продовжує запроваджувати обмеження: ту частину пенсії, що перевищує 10 прожиткових мінімумів, її урізають на 50-90%. Це рішення викликає безліч запитань і породжує нові проблеми.

Ось тут і з’являється основна проблема: таке вирівнювання – це класична радянська практика зрівнялівки. У СРСР усе робилося за принципом: «Відібрати в успішних, роздати іншим». І хоч у радянському контексті це було виправдано ідеологією, на практиці це призводило до низької мотивації, спотворення економічних стимулів і загальної стагнації. Подібне рішення сьогодні виглядає не лише ретроградним, але й шкідливим. Адже встановлюючи стелю, держава фактично послаблює стимул для тих, хто заробляє більше, а отже, спонукає їх до того, щоб не вкладати більше в економіку чи пенсійний фонд.

Більше того, такі рішення є несправедливими до тих, хто працював, сплачував великі внески й робив це чесно. Чому людина, яка більше працювала і мала високу відповідальність, повинна бути покарана за те, що її пенсія «занадто висока»? Це практично скасовує саму ідею пенсійної системи, в якій розмір виплат залежить від заслуг і внесків громадян у загальне благо. Натомість ми отримуємо систему, в якій більше працював – менше отримаєш. Це парадокс, і він є джерелом глибокого розчарування у людей, які роками вкладалися в майбутнє.

Як наслідок знижується довіра до пенсійної системи. Якщо зараз обмежують пенсії вище 10 прожиткових мінімумів, то що завадить уряду наступного разу урізати пенсії вище, скажімо, 8 мінімумів і так далі? Люди, які працювали й сплачували внески роками, не можуть бути впевнені, що отримають те, що заслужили. Як можна довіряти такій системі? Як можна планувати своє майбутнє, коли все залежить від волі чиновників, а не від твоїх зусиль та внесків?

Замість того, щоб обмежувати «надвеликі» пенсії, потрібні справжні реформи. Це не просто про зміни, це – про необхідність відмовитися від радянської практики «всім по трохи» і перейти до системи, де пенсія залежить від реальних внесків людини. 

Україна, будучи прогресивною країною, може запозичити досвід багатьох країн для побудови кращої системи. Наприклад, можна запровадити модель обов'язкових накопичувальних пенсійних внесків, як в Австралії, де кошти інвестуються і забезпечують вищі виплати. Має сенс також створити прозорі механізми управління фондами, використовуючи досвід Естонії, де цифрові технології гарантують ефективність та контроль за витратами.

Крім того, важливо стимулювати людей до довшої праці, як це робить Японія, підтримуючи старших працівників, а також мотивувати їх відкривати індивідуальні пенсійні рахунки за прикладом Чилі, що забезпечить більшу фінансову незалежність на пенсії.

Відмовитися від радянської моделі означає не тільки рух до кращої економічної системи, але й до справжньої соціальної справедливості. Система, яка вирівнює всі пенсії без урахування заслуг, насправді шкодить суспільству, позбавляючи його важливих стимулів для розвитку та праці. Тому реформи мають бути не просто адміністративними змінами, а справжнім перезавантаженням, яке забезпечить сталий і справедливий розвиток пенсійної системи.