Оленка Клочко: Іванів день: переплетіння віри, природи і давніх традицій

У церковному календарі це Різдво Івана Хрестителя — пророка, який не просто передрік прихід Месії, а хрестив самого Ісуса. Один із небагатьох святих, чий день народження відзначають, і це вже говорить про особливу місію: він стоїть на межі старого і нового, готує шлях, відкриває нову епоху. Але в українській культурі Іванів день — це ще й одне з найінтимніших, найпоетичніших свят року.

Це день, коли дівчата здавна шукали не просто любов, а знак. Вірили: якщо встати до сходу сонця, пройтись босоніж по росі, змити з лиця вчорашнє — рік буде світлим. Збирали м’яту, полин, чебрець, звіробій. З цих трав плели вінки, бо вірили: кожна рослина має свою силу — від зцілення до оберегу, від краси до щастя.

Увечері вінки пускали на воду. І дивилися, як вони пливуть — не просто за течією, а за долею. Якщо рівно й далеко — буде кохання. Якщо крутиться — час ще не настав. Потонув? Значить, серце ще має пройти свій шлях. Це була не гра, а майже молитва — дуже особиста, дуже тиха. Так, як у східних культурах запускають ліхтарики бажань у небо чи паперові човники в річку: не для показу, а щоб зв’язати себе з чимось більшим.

У ніч на Івана було прийнято мовчати. Казали, що тиша зберігає бажання. Що сказане вголос — розвіється. Тому дівчата просто клали траву під подушку, шепотіли ім’я коханого або просто мріяли — і чекали сну. Іноді він приносив відповідь. А іноді — просто відчуття, що тебе чують.

Це був день без конфліктів, без важкої роботи, без поспіху. Навіть вода в річці вважалась особливою — живою, але небезпечною. Купатися не радили. Натомість добре було просто бути. З собою. З природою. Із серцем. Як у східних практиках споглядання — коли нічого не треба робити, тільки бачити, відчувати, дякувати.

Іванів день досі має цю тишу. Він не про зовнішній ефект, а про внутрішню правду. Це день, коли можна згадати, ким ти є, без зовнішніх очікувань. Дівчиною, яка пускає вінок. Жінкою, яка слухає серце. Людиною, яка вміє чекати.