Оленка Клочко: Де проходить межа між здоровим занепокоєнням за життя та безпеку рідних та серйозним стресовим розладом?

Українців підтримують всюди, проте на побутовому рівні трапляються випадки, і останнім часом, на жаль, все частіше, коли за кордоном люди стикаються із неприязністю з боку місцевих, зверхнім ставленням, чують на свою адресу образи, а іноді, навіть отримують пряму агресію, в тому числі, фізичне насилля, лише через те, що вони з України. Чи не могли б Ви пояснити з психологічної точки зору, що змушує іноземців так себе поводити по відношенню до абсолютно незнайомих людей, адже особисто їм українці ніякої шкоди не завдають?

Це питання звучить доволі часто. Давайте так. Спочатку помислимо на простому прикладі. У вас є дім. Ви бачите сторонню людину, яка постраждала, і благає про допомогу, співчуваєте їй і надаєте прихисток. Бо, думаєте ви, з кожним може статися подібне, це ж лячно, ну і добро ж треба дати іншому. Проходить трохи часу, і ви розумієте, що втомилися від присутності чужого, бо йому треба допомагати, ділитися своїм, хоч гість і дякує, але ж своя сорочка ближче. На зміну втомі приходить роздратування. Ви намагаєтеся показати людині, що вам не зручно, але їй поки що дітися нікуди, вона теж роздратована, бо тривожна, бо відчай і страх, і виникає конфлікт, сварка, тому що кожен захищає своє. Один - свій простір, надбання, бо теж тривожиться щодо того, як воно буде завтра, світ нестабільний, а в плани Бога не входило робити людей щасливими, і може не стати роботи, грошей тощо. Інший ніяк не може подолати стрес, відповідно регресує на “дитячу” позицію й вимагає до себе, до своїх проблем, своїх страждань підвищеної уваги, тому що знаходиться в стані такої ж невизначеності щодо майбутнього. І тут може статися будь-який сценарій - від ситуації як у славлених Кайдашів типу любити-бити до відкритої агресії, бо оголені нерви спрацьовують як оголений електричний дріт.

Якщо спиратися на історичні джерела й дослідження, то причини завжди були прості. Завжди поява чужинців нічого хорошого не приносила народам, вони були реальною загрозою для вже сформованих суспільств. Чужі могли вбивати відбирати майно, поля, врожай, змінювати налагоджений звичний спосіб життя місцевих. Подібні історії залишаються як мітки в онтогенезі й філогенезі.  

Роздивимося ситуацію тепер під кутом проблеми, про яку ви говорите. Я не згодна, що закордоном таке відбувається лише з українцями. Я навчалася у Франції, Британії, періодично працюю в різних європейських країнах, викладаю і спілкуюся, то можу сказати, що подібне ставлення буває до чужинців із різних країн. Загалом ксенофобія, що й означає “чужинець” - це різке несприйняття і людиною окремо, і якоюсь спільнотою іншої мови, культури, поведінки, манер, традицій тощо. В цілому, біологічна ксенофобія є природним і психічним захистом для людини, я сказала, що таке упередження навіть межує з інстинктом самозбереження. Звичайно, у різних країнах рівень ксенофобії різний, і найтолерантнішими вважаються молоді люди десь до 30 років. Тому питання полягає в тому, щоб тим українцям, які змушені були поїхати за кордон, спробувати все ж таки знайти шляхи асиміляції, навіть якщо ви думаєте, що перебуватимете в країні недовго.    

Як взагалі себе поводити, якщо стикаєшся з ксенофобією? Чи можна собі дозволити обуритися, засмутитися? Чи мовчки піти? Чи відстоювати свою правду перед кривдником? Чи варто скаржитися на такі випадки у місцеві чи українські правоохоронні органи?

Виказувати, виражати свої емоції, реакції - нормально. Мовчки, чи говорити, чи засмучуватися, чи скаржитися, чи кривдити у відповідь - залежить від вашого рівня культури, психічного стану, психічного ресурсу, мети тощо. Головне, щоб ви могли не накопичувати в собі агресію, а способів реагування багато. Не можете впоратися - зараз потужно розвинена  система психологічної допомоги. Але все-таки, я вважаю, що нашим тимчасово переміщеним особам чи біженцям теж треба вже змінити вектор подачі себе як жертву обставин. Українці - горда нація, самодостатня, ми багато чого можемо подолати, тож і так званий синдром емігранта теж.  Звичайно, що людина, яка в стані стресу опинилася в іншій країні, відчуває страх, пригніченість, загубленість, відчай, починає дратуватися від того, що поруч живуть люди, у яких все є - гроші, будинки, перспектива, і тому навзаєм, якщо відбувається навіть незначна подія зіткнення з місцевими правилами чи заборонами, аборигенами, які просять дотримуватися певного порядку, вибухає гнівом, приваблює увагу до своїх страждань, ситуації. Але ж давайте чесно: так, українцям потужно допомагали певний час, співчували. Проте й тим. хто приїхав на чужу територію, варто поважати права жителів країни, їх звичаї, національні особливості тощо. Чому нам так важко це усвідомити й прийняти? Психологи знають, що первинним і вічним для будь-якої людини є визнання. Нам конче потрібно відчувати себе особистістю, вимагати до себе уваги. Отже, люди приїхали за кордон і також вимагають уваги. Але для цього мало бути тим, хто страждає. Європа давно вміє керувати міграцією, приваблювати тих, хто потрібен, чи відмовляти тим, хто не підходить. Щоб досягти визнання, варто бути потенційно інтегрованим в суспільство. Що я знаю з практики - страждають від депресії, залежностей, нападів агресії ті наші співвітчизники, яким не вдався поки що цей процес.    

На чужині та у тому стресі, у якому тримає нас війна, емоції сильно загострені. Якщо інцидент не відпускає: прокручуєш його в голові, конструюєш в уяві діалог "потрібно було йому сказати ось так...", побоюєшся знову відчути подібну агресію, злишся на кривдника. Дайте, будь ласка, пораду: як заспокоїтися та відпустити ситуацію?

У мене прості поради: 1. Минуло й минуло: проаналізували, зробили висновки, до наступного разу можна підготувати стереотипну відповідь на кшталт “я вас розумію, дякую”. 2. Що не прокручувати і накручувати себе - займайтеся справами, яких у вас в іншій країні безліч: вчить мову і культуру, опановуйте правила і місцеві звички, розбирайтеся із законодавством, знайомтеся й намагайтеся подружитися, знайти спільні інтереси не лише з українцями, а й з місцевими. Звичайно, добре б займатися справами, шукати роботу тощо. Багато хто ігнорує все це, і теж зрозуміло: психологи знають про цей феномен повільної адаптації. Втрата нажитого соціального і матеріального капіталу, статусу, рідних особливо травмує релоканта. Ви, приміром, були менеджером, а тепер посудомийка чи касирка. Але важливо визнати своє безсилля, прийняти ситуацію, щоб вирішити, що робити далі. 3. Намагатися не бути всесильними: боляче - плачемо. 4. Тривога зіткнення з подібним долається знеціненням її: ну, ок, ця людина мене зневажила, але ж я знаю, що це не так, тож, рухаємося далі.

Чи є взагалі якась робоча схема, як себе поводити, аби не потрапити в подібну ситуацію? Всім посміхатися? Чи робити вигляд, що нічого не розумієш? Спілкуватися лише зі своїми?

Ну чого б ви посміхалися, коли вас ображають чи удавали наче все ок? Реагуйте, як вам легше, тільки не зациклюйтеся на цьому. Життя триває. Якщо ви знаєте, то в адаптації емігранта є декілька фаз, і я, працюючи під час війни з людьми з-за кордону, можу сказати, що у багатьох вони були яскраво виражені. Страх змінився ейфорією, трохи стало легше, люди почали використовувати можливості в Європі, шукати міста мрії й там осідати, мандрувати, бо ще глобально нічого не вирішили, і цей період ейфорії переїзду триває десь до місяця - двох. Далі з’являються складнощі у побуті, адмініструванні, мові, з’являється туга за батьківщиною, але водночас і сили, мотивація робити щось далі. Триває період десь 2-3 місяці.Тут якраз і гострішими стають реакції на  конфлікти, бо треба приймати рішення, що далі - додому чи наступна стадія адаптації - інтеграції у місцеве суспільство. Невдач стає більше з-за відсутності досвіду, тануть сили, людина стресує, все здається чужим і холодним. І тоді настає депресивна  фаза. Вона може стати найдовшою, якщо ваші адаптивні властивості низькі. Ви починаєте змінюватися психологічно, набуваєте психічних захистів і у вигляді агресії. і у вигляді страждань як способу буття. Впливають і дискримінація, і труднощі з документами, і мова, і фінанси, і ви починаєте ізолюватися. Тут часті панічні атаки, постійна тривога, гнів, агресія, втома, роздратування, біль у тілі, безсоння, апатія до діяльності, низька самооцінка, алкоголь додається тощо. На цій фазі люди часто повертаються додому. Не дочекавшись дієвої фази - останньої в процесі адаптації.  Коли ви знаходите роботу, навчання тощо. Головне: без соціалізації ви ніколи не адаптуєтеся, а зачепитися за будь-яку ціну ні до чого окрім психічних проблем не приведе. До речі, звертатися про психологічну допомогу у таких випадках не соромно, а просто необхідно.

"Синдром виживання" - дуже поширене зараз явище. "Я поїхала (рідше - поїхав), а мої друзі, чи рідні, чи сусіди, чи якісь взагалі незнайомі мені люди залишилися там під обстрілами, без світла і тепла. Хтось загинув, а я жива(ий). Мені соромно за це". Скажіть, будь ласка, чи є взагалі якісь вагомі підстави для таких думок? Чи є у них правда?

Синдром того, хто вижив має різні прояви. Це провина, сором, шкодування, що його життя легше й простіше, ніж у когось. Тоді є відчуття, що ти зрадник, боягуз, з’являється уява, що ти не вмієш відчувати біль втрат, як інші, соромно сміятися, жити як раніше, радіти простим речам, працювати, коли інші не мають такої можливості, мати гроші - бува, люди відразу їх витрачають на донати, а потім страждають самі й це наче для них як катарсис. що з цим робити? 1. У тому, що відбувається. ви особисто не винні. 2. Дбайте про себе і лише коли в ресурсі - про інших, бо ви теж постраждали. 3. Дякуйте тим, хто допомагає вам, говоріть про свої почуття, обов’язково плануйте, мрійте, як воно все після перемоги. Все що ви робите - все правильно. Зле - звертайтеся до спеціалістів. 3. Ви живі - це дуже добре. Коли я працюю з військовими на передовій чи з особовим складом перед ротацією туди, завжди запитую: яке головне правило на війні? Солдати й офіцери спочатку говорять: виконати наказ командира! Так, звичайно, говорю я, але насправді головне правило - вижити, виконуючи наказ командира. Отже, вижити за будь-яких умов завдання для всіх, коли стається біда.    

Де проходить межа між здоровим занепокоєнням за життя та безпеку рідних та серйозним стресовим розладом?

Коли починаються психосоматичні розлади, безсоння, тривога не дає можливості адекватно мислити, спостерігається депресивний стан, ви телефонуєте рідним по десять разів на день, змушуєте їх за допомоги маніпуляцій виконувати ваші вказівки, хоча ви не знаєте, що краще тут, або змушуєте повторити ваш шлях еміграції, хоча рідні не згодні. Також ви ні про що інше не думаєте, окрім ситуації з рідними, зациклені й цей стан гальмує ваше життя, яке в іншій країні потребує якраз динамічного розвитку.

Чи можна взагалі зараз дозволити собі відчувати затишок, комфорт за кордоном? Сміятися? Пити смачну каву? Наряджати ялинку? Святкувати Різдво?

Треба, а не можна!

Чи є якісь профілактичні заходи, аби уникнути розвитку цього синдрому?

Звичайно, я про це відповідала вище, коли говорила про необхідність займатися своєю інтеграцією у чуже насправді суспільство. Також варто усвідомити, що ви тривожитеся, бо напевно не знаєте, що відбувається з вашими близькими в Україні. Ви фантазуєте, спираючись на медіа, але там інформація не для пересічних громадян. Під час війни політика країни спрямована на консолідацію зусиль і нам варто про все говорити світові. Плюс певні установки для громадян. Ви ж сприймаєте будь-яку інфу як реальну і реагуєте. Вмикайте критичне мислення, будь ласка. Коли ще тільки почалася війна, ми з колегами міркували про наслідки. Я маю на увазі ПТСР. Я особисто вважала, що у тих, хто лишився в Україні, навряд чи буде розлад більше, ніж 20%, бо увімкнуться адаптаційні можливості, люди пристосуються, на відміну від тих, хто поїхав і залишається закордоном, бо вони спираються не на реалії, а на фантазії. Власне, так і відбувається.І ті, хто повернувся, або говорив собі, що тимчасово, залишаються, бо бути в ситуації набагато спокійніше, ніж уявляти собі жахи. Але все одно кожна людина має вибір, як вчиняти. І ніхто не може і не має права ні принижувати, ні викликати провину чи знецінювати, ні керувати чи маніпулювати. Взагалі я вважаю, що ми - нація надсильна, і війна показала, що українці - це світовий феномен: від армії, яка за короткий час стала найсильнішою, до людей, які демонстрували й демонструють дива згуртованості, взажмодії й взаємодопомоги.