Борис Кушнірук: Україні потрібні не “політичні самогубці” і не черговий “месія”

Днями у соцмережі ФБ виникла палка дискусія під дописом Віталія Гайдукевича, в якому він зокрема зазначив: 

“У кількох інтерв'ю Валерій Пекар висловив думку, що країну врятують політичні самогубці, котрі погодяться взяти владу з однією метою — зробити максимум непопулярних, але критично важливих справ. Їх проклянуть, виженуть, але ці люди врятують державність і майбутнє цього бідового суспільства”. 

Після моїх коментарів там, схоже, на мене образився і Віталій Гайдукевич, і Валерій Пекар, бо зауважив: 

“Валерій Пекар лише продемонстрував, що не розуміє, що, чому і в якій послідовності потрібно робити. У нас все, що можна було б вважати непопулярними реформами, вже зроблено. Тому всі ці розмови про непопулярні реформи та політичних самогубців не дуже доречні”.

І трохи згодом додав: “Насправді, на жаль, але головна проблема в Україні — це нерозуміння не тільки політикумом, але і значною частиною так званого експертного середовища, що, чому і в якій послідовності потрібно робити. Це, на жаль, як на мене, головна проблема всіх років незалежності. За часів президенства Порошенка цього розуміння теж не було. І всі наші популярні персони, у тому числі і Валерій Пекар, постійно казали купу дурниць. Агресивне невігластво у нас всі роки незалежності було пануючою тенденцією. До речі, не виключаю, що такою ситуація залишатиметься і після того, як нинішня купа "зелених" невігласів покине владні кабінети”.

Враховуючи, що мені дорікнули: “А що ви пропонуєте?”, дозволю собі розлогий коментар, чого, на мою думку, потребує Україна в контексті діяльності уряду. 

Почати, мабуть, варто із зауваження з приводу постійного жонглювання термінами: “уряд національного порятунку”, “уряд національної єдності”, “технократичний уряд”, “уряд політичних самогубців”. Їх застосовують, не розуміючи навіть достатньо очевидних політологічних дефініцій. 

Терміни “уряд національного порятунку”, “уряд національної єдності” — це дефініції щодо уряду, який створюється лише в умовах внутрішньої жорсткої економічної та політичної кризи або внаслідок зовнішньої агресії. Це щось на кшталт кризового менеджменту у бізнесі. Він не так про стратегію довгострокового розвитку, як про стабілізацію ситуації. Бо лише у більш-менш стабільних, передбачуваних умовах можна займатися стратегічним розвитком конкретного бізнесу чи цілої країни. 

Наприклад, уряд Вінстона Черчилля під час Другої світової війни був класичним “урядом національної єдності”. 

Він включав у себе представників двох парламентських політичних сил Великобританії, представлених у парламенті. Цей уряд не займався реформами. Його завдання було об'єднати політикум і населення країни для протидії зовнішній агресії. Таким міг бути “уряд національної єдності” в Україні, який доцільно було б створити на надпартійній основі на час воєнного стану. Але тоді цинічно грабувати державу навіть в умовах загрози втрати державності декому на Банковій було би важко. Тому його немає. 

Термін “технократичний уряд” використовується щодо уряду, який створюється на надпартійній чи позапартійній основі задля вирішення технічного завдання управління країною на час до наступних, як правило, дострокових парламентських виборів. Такий уряд зазвичай очолює шанований експерт в області економіки, але який позиціонується позапартійним. 

Знову ж таки, він не те, що не може, він не має парламентського мандату на проведення якихось значущих реформ. Тобто не зможе провести через парламент необхідні для цього закони.

Вкрай безперспективним є завдання проведення якихось непопулярних для населення кроків без наявності легітимного мандату виборців. Тому, до речі, вважається, що найбільш значущі реформи можна і доцільно проводити протягом першого року після парламентських виборів. Тоді ще найбільш легітимним є мандат виборців. 

Якщо йдеться про формування уряду, який створений парламентською більшістю, але в який свідомо включають та навіть дають очолити умовним “технократам”, то це все ж такий партійний уряд. Це уряд політичної сили чи коаліції політичних сил, що сформували парламентську більшість, і який реалізовує певну політичну програму цих політичних сил. На цьому важливо наголосити. Бо навряд чи можна було б уявити на чолі чи просто у складі уряду, що сформований партіями правоцентристського та ліберального спрямування, навіть знаного та шанованого економіста, але який пропагує ліві чи лівоцентристські погляди. Те саме і навпаки. Ліві та лівоцентристські політичні сили також не запрошуватимуть до складу уряду економіста, який відстоює неоконсервативні (правоцентристські) чи лібертаріанські погляди. 

Тобто, безглуздо і неефективно формувати уряд з “технократів” для проведення системних реформ, які мають різні, подекуди прямо протилежні, погляди на структуру економіки, яку хочуть отримати внаслідок своєї діяльності. 

Якщо йдеться про звичайний уряд, сформований політичною силою чи коаліцією політичних сил, які мають парламентську більшість, то він зазвичай створюється з політиків. Звісно, які повинні мати певний рівень знань та професійний управлінський досвід. І це вже питання політичної відповідальності політичних сил, які формують коаліційну більшість, якщо вони на посади членів уряду призначають непрофесійних та недосвідчених осіб. 

Вже не кажучи про політичну відповідальність цих партій, якщо від них до уряду потрапили особи, які зловживатимуть владними повноваженнями з корисливих міркувань. 

Раніше вже написав низку статей щодо необхідних змін Конституції Україні в частині змін політичної системи, які би, у тому числі, передбачали скорочення каденції парламенту до чотирьох років і формування уряду виключно з народних депутатів. 

Скорочення строків каденції пришвидшує настання політичної відповідальності політичних сил за неефективне управління державою. А формування уряду виключно з народних депутатів створює прямий зв'язок між вибором виборців та обраними до парламенту політиками, які стають членами уряду. 

Бо виборці, обравши певних політиків до парламенту, мають точно розуміти, що саме з них формуватимуть уряд і у них є прямий мандат від них на це. За таких обставин політичні сили будуть змушені формувати виборчі партійні списки чи виставляти по мажоритарним округам осіб професійно підготовлених у тих чи інших сферах управління державою, а не тих, хто є чиїмось кумом, сватом або бізнесменом, який заплатив політичним лідерам гроші за потрапляння у партійний список, чи, наприклад, якимось бовдуром, єдиною перевагою якого є те, що він син няні дітей президента. 

Безглуздою виглядає ситуація, коли членами уряду стають особи, які ніким не обиралися і до того практично нікому не були відомі. 

Коли потім з'ясовується, що вони абсолютно некомпетентні або їх ввели у склад уряду для корупційних оборудок, це вже не викликає жодного здивування. 

Що ж до тези про “популярні” та “непопулярні” реформи, то це у першу чергу питання до виборців. Вони, обираючи політичні сили та політиків, дають мандат на здійснення якихось змін законодавства. 

Проблема, на жаль, у тому, що ані самі українські виборці ніколи передвиборчих партійних програм не читають, ані політичні сили, які отримували мандат від виборців, не мали системного розуміння завдань діяльності уряду. Звісно, за виключенням бажання збагатися за державний рахунок. Для них їхні передвиборчі програми — це лише папірець з купою красивих гасел, який потрібно лише для участі у виборах. 

По суті, жоден уряд всіх років незалежності не мав реалістичної програми своїх дій та розуміння завдань та викликів, які стоять перед державою. Навіть при наявності програми уряду, затвердженої парламентом, його важко було назвати хоч скільки-небудь системним документом, який дає уявлення, що і чому робитиметься в державі. 

Але у нас все може бути ще веселіше. Уряд Шмигаля взагалі вже чотири роки без урядової програми діє. Хоча очевидно, що голосування за уряд має передбачати одночасне голосування за програму його діяльності. Бо саме під реалізацію конкретної програми діяльності мають підбиратися відповідні кандидатури урядовців. 

При цьому ніякого річного імунітету відставки уряду після затвердження програми його діяльності бути неповинно. Якщо у парламенті зникає коаліційна більшість, то який сенс для суспільства в діяльності уряду, який неспроможний забезпечити ухвалення поданих ним законів?

Але і в цьому наша конституція — це ще один наочний приклад набору абсурдних, подекуди суперечливих, норм в ній, які подібну ситуацію не виключають.

Наостанок повторю, про що згадав на початку. 

Вже неодноразово наголошував, що головна проблема всіх років незалежності — це навіть не корупція, а непрофесіоналізм і некомпетентність, подекуди агресивна, політиків, урядовців та значної частини так званого “експертного середовища”. 

Політичні сили, які претендують отримати мандат на управління країною, повинні мати системне бачення вирішення всіх основних питань розвитку економіки та завдань, які стоять перед державою. 

Ілюзія, що можна забезпечити сталий розвиток країни просто хаотичним набором якихось взаємно непоєднуваних, кимось пролобійованих, кроків. 

Ті чи інші ухвалені закони є лише інструментом для формування якоїсь нової структури економіки та життєдіяльності держави і суспільства. Необхідно спочатку мати розуміння, якою ви хочете бачити в цілому економіку, і вже потім визначати, який інструментарій для цього потрібен, які ризики можуть виникати при його застосуванні. 

Наприклад, не можна позитивно ставитись до відкриття ринку землі без відповіді, якою бачите структуру аграрного сектору, яким чином при цьому формуватиметься структура переробної промисловості, як мають розвиватися території країни. Бо різна структура аграрного сектору неминуче породжувати різну систему розвитку економіки і територій країни. 

Те саме стосується заяв про “ліберальну” податкову реформу. Їх навряд чи варто серйозно сприймати, якщо не дають відповідь, якою в цей час бачать соціальну систему, яким чином розвиватимуться малий, середній та великий бізнес, промисловість та аграрний сектор, як і на яких принципах функціонуватимуть регіони, яким чином забезпечуватиметься збалансованість державного бюджету і фінансова спроможність територіальних громад, за рахунок чого вони збираються вирішувати завдання, виклики і загрози, що стоять перед державою. 

Пам'ятає горезвісну фразу: “Ми можемо збільшити армію у два-три рази, але тоді, наприклад, не зможемо будувати дороги. Для нас це проблема”. 

Це був наочний приклад нерозуміння пріоритетності завдань, викликів і загроз, які стоять перед державою. 

Сподівання на якихось “міфічних політичних самогубців” чи чергового месію, який прийде до влади і всі проблеми вирішить, є заздалегідь помилковими. У політичного лідера, найкращого та найчеснішого, має бути політична сила об'єднана, наголошую, єдиним системним баченням тієї держави, яку вони хочуть створити, завдячуючи своїй діяльності у владі. У них має бути чітке розуміння, в якій послідовності вони хочуть реалізовувати програму своєї діяльності. Причому у них має бути спроможність і готовність пояснювати зрозумілою для пересічних громадян мовою, для чого вони ухвалюють ті чи інші законодавчі акти, які результати та в які строки хочуть досягти. 

Якщо ж політичні сили і політики прийдуть до влади, не маючи такого розуміння, а саме таку ситуацію ми спостерігали всі роки української незалежності, тоді нічого від них окрім управлінського хаосу і корупції, загроз для існування державності громадяни не отримують.

І ще одна маленька ремарка. 

Помилковим є також сподівання, що така програма розвитку країни може бути запропонована чи нав'язана кимось (МВФ, США, ЄС) іззовні. Ніколи і ніде іноземці не могли забезпечити системні зміни у тій чи іншій державі. Бо кожна країна має сукупність власних політичних, регіональних, історичних відмінностей, які формують певні ментальні особливості поведінки населення. І лише фахівці, які з народження живуть у цій країні, можуть розуміти, чому ефективною може бути та чи інша модель відносин в аграрному сектору, промисловості, енергетиці, соціальній сфері тощо. 

Отже, сподівання, що хтось ззовні напише і запропонує для реалізації реалістичну та професійну програму діяльності для президента, уряду та парламенту є геть наївними. 

Це завдання внутрішньої інтелектуальної і політичної спроможності національної еліти. Якщо вона не спроможна запропонувати і реалізувати справді якісну програму розвитку держави, значить такий її рівень. І чи зможе держава взагалі існувати за таких обставин — це питання, відповідь на яке дасть лише час.